Даніїл Овечко - Від півночі на південь, Даніїл Овечко

Несподіване поповнення

Чоловік в цей час уже вільно гуляляв тюремним замком. Ну, не те щоб гуляв. Шукав свою кімнату, поки на нього зі спини не накинулась Оріса, яка повисла на шиї змусивши непідготовленого чоловіка здригнутися і панічно махати руками, захищаючись від нападника.

— Орісо, це ти. — почувши її дзвінкий сміх, отаман заспокоївся.

— Ти швидко подумав. Як завжди, за тобою не встигнути! — вона прошмигнула через руку чоловіка і встала вже перед ним, склавши руки за спиною і вдивляючись у око людини.

— Що? Це не через нього. Я пообіцяв собі, що більше не буду користуватися ним. — Венрум дужче натяг шапку на ліве око.

— Я пам'ятаю той момент…

— Так, воно годиться тільки для вбивства, хоча плата справедлива. 

— Ти ще раз втечеш... — похмурим обличчям сказала сріблястоволоса.

— Що? Ні, я вирішив для себе. Точніше мені допомогли знайти істину. Тоді, коли я просто взяв і поскакав... Я вчинив неправильно. Я думав лише про себе. Але то був не я. Той я був заплутаний. Зараз я зрозумів, що без вас, усіх вас, я не можу жити повноцінно. За всі ті дні, які я провів у розпорядженні розбійників, я відчував, що щось не так. У мене були багатства, влада, як у шляхетних панів. Але всі ці дні, кому я міг відкрити душу залишався Вентус. Ми з ним згадували про вас. Дуже часто.

— Ти справді думав про мене?

— Ну, звичайно, про всіх вас. Якось я навіть думав самому знайти вас, але не міг залишити тих головорізів без нагляду. Я розумію, звучить як відмовка...

— Я вірю. Я завжди вірила в тебе, командире. — по її порозовілих щоках потекли сльози, що сяяли вогниками коридорних свічок, роблячи невелику дугу по контуру легкої посмішки.

— Ну, цього не треба. Що ти, як маленька? Навіть якби я не повернувся, друзі приходять та йдуть... — Венрум поспішив її обійняти, щоб теплом свого тіла заспокоїти подругу.

— Але ти особливий друг... — сказала вона в кафтан людини.

— Невловимий! Венрум Невловимий! Це ви? — раптом, з-за спини пролунав задиханий голос. Стражник, добряче захеканий і весь спітнілий протирав лоб кінчиком ваффенрока, а другою рукою тримався за стіну.

— Так це я. Якісь проблеми?

— Там ця хвостата з рогами… Фух! Там просять зустрічі із вами.

— Хвостата з рогами? Цікаво… ходімо. — відпустивши заспокоєну Орісу він начепив шапку і впевнено пішов за стражником.

— Венруме... не йди...

— Ходімо зі мною, Орісо. Я познайомлю тебе з кимось. — чоловік запросив подругу з собою і та охоче побігла наздоганяти його.

Надворі вже сильно потемніло, сутінки майже минули. Слуги запалили смолоскипи та жаровні. Вітер на вулиці посилився, роздмухуючі тліючі іскри, які створювали конкуренцію для світлячків у битві за красу.

Вийшовши надвір, людина побачила знайому ферарію, чия рись наполегливо штовхала своєю мордочкою господиню, відмовляючи її залишатися тут, але дівчина стояла на своєму твердо.

— Вічі, це ж ти? Чого повернулася, та й у таку пізню годину?

— О, Венруме. Вітання. — вона ніяково усміхаючись помахала йому рукою. — Я подумала. Я зрозуміла, що не можу залишити тебе без нагляду. Ти обіцяв позбавити мирних людей від тих розбійників, що сам породив. Я... Я хочу переконатися, що ти виконаєш свою обіцянку. І це не забаганка, це мій обов'язок!

— Обов'язок? Перед ким? — стримуючи сміх і прикриваючи посмішку рукою запитав чоловік, повільно роблячи кроки на зустріч.

— Ну... перед моїм селом! Тільки уявлю, що такі небезпечні люди з'являтимуться поруч із моїм селом, аж серце зупиняється. А ще, якщо вже говорити про забаганку, я хочу проводити тебе до свого батька. Ти ж хотів із ним зустрітись? — Вічі старалася не дивитися в очі співрозмовника, але не втрачала гордого обличчя, сказала дівчина.

— Ага. Ну, і що ти пропонуєш?

— На якийсь час, доки ти не виконаєш усіх обов'язків переді мною, я хочу в твій загін. Так однозначно легше слідкувати, щоб ти не втік.

— Ну, ти чула? Явно ж бреше. За цим стоїть щось ще, але я поки що не розумію що. — прошепотів він своїй подрузі, яка не відводила погляду від дивної незнайомки. — Гаразд. Але зауважу – робота не з легких. Тобі ще пощастило, що скакун свій уже є. Гаразд, повірю. — підійшовши досить близько, він простяг руку.

— У що повіриш? Це ж правда була! Але дякую. — Вічі потиснула руку у відповідь.

— Гаразд. Ну, тоді де б тебе поселити? О, доречі, Орісо, знайомся це Вічі. Вона ферарія, з далекої півночі. Здається непоганий мисливець, вистежила мене вправно. І це саме вона, допомогла мені наважитися повернутися до вас. Вічі, а це Оріса, вона була моїм заступником, і якщо не помиляюся, такою залишається в нашому загоні. Зарахувати тебе має клмандир, а я більше не він. Тому зачекаємо, доки не приїдемо до штабу, завтра висуваємося.

— Приємно познайомитися. Дякую, що повернула мені, нам Венрума. — обережно простягнувши руку, сказала низькоросла.

— Мені теж приємно, хоча він би й сам дійшов до цього рішення. Все-ж наскільки я бачу, він добра людина. Вперше зустрічаєте ферарію? — Вічі доброзичливо потиснула руку у відповідь.

— Це правда. Таких, як він, мало на світі. — здається, вона трохи розслабилася, плечі вже були не такі напружені, та й погляд пом'якшав.

— Ну, годі обговорювати мене. О, а це Ріша, соратниця Вічі. — Венрум хотів почухати рись, але та не дала навіть доторкнутися до себе, шипінням та помахами когтистою лапою.

— Але тебе вона не дуже злюбила. — підсміялась Оріса.

— Так, Ріша мало кому вірить, а тобі особливо.

— Виправимо. Де ж тобі перечекати ніч? Орі, даш погостити їй у себе?

— Ну, хіба що на оду ніч...

— Тоді чудово! Ходімо відпочивати! За сьогодні стільки трапилося! — радісно вигукнув чоловік.

Трійця почала повертатися до данжону замку, але на порозі виникла невелика проблемка.

— Вибачте, але тварини мають бути у стойлі. Нема чого їм шастати по нашому будинку. — серйозно налаштований стражник своїм списом перекрив прохід у твердиню.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍