Nox Carmen (Нокс Кармен) - За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)

Це лише моя уява. 

Скільки б я себе подумки не переконувала у протилежному, серце все одно часто гупало у грудях, а очі вишукували в темряві небезпеку. 

Я зігнулася навпіл від чергового спазму в животі.  

— Софіє, — тихо погукала подругу. — Софіє, допоможи! 

Вона не відізвалась. Навіть не здригнулася від мого писклявого голосу. 

На тремтячих ногах я попленталася в коридор. Хапалася за стіни, скавчала пораненим звіром, гукаючи на допомогу.  

Бляха, де всі?! 

За мною тягнувся кривавий слід відбитків моїх ніг і згасали смолоскипи на стінах, занурюючи мене у морок. 

— О Богине, що з тобою?! — замерехтіли в темряві сірі очі подружки мого брата. 

Несподівано тиск у черевній порожнині зник. Кінцівки знову слухались, а простір навколо припинив вібрувати. 

Шумно вдихнула й видихнула, обпершись на руку брюнетки. 

— З тобою усе гаразд? — вигнула вона брову. 

Я зігнула голову і, не побачивши на підлозі та своїй піжамі крові, стримано кивнула. 

— Голова запаморочилася, тому я вийшла подихати свіжим повітрям. У нас така задуха, — помахала перед своїм обличчям долонею. Прокашлялася й додала, коли помітила в кінці коридору Мелісу: — Піду-но я вже у свою кімнату.  

Відкараскавшись нарешті від набридливої відьмочки, що ніяк не відпускала мою руку, бажаючи провести до кімнати, я прилягла на ліжко та втупилась у стелю.  

Отже, Артур все ж розповів їй, що я його сестра. Уявляю, з яким небажанням він це робив. Адже я його соромлю... 

«Буде краще, якщо ніхто в академії не знатиме про наші родинні зв’язки», — згадала його слова, коли заселялася в кімнату. 

— Я не могла тебе знайти, — влаштувалася поряд на ліжку Меліса.  

— Як це бути мертвою? — запитала я, зазирнувши в її очі. 

— Розкажу, якщо поясниш, що з тобою відбувається. 

— Якби ж то я сама знала. — Я розвернулась обличчям до неї, підклавши долоню під щоку, та налаштувалася на цікаву розповідь. Під світлом місяця її подоба здавалася геть прозорою. 

— Я не пам’ятаю, як і коли померла, — монотонним тоном почала Меліса. — Опритомніла посеред зали академії в калюжі крові. Я бездумно блукала по кімнатах. Бачила себе у відображенні дзеркал і вітражів... бачила своє тіло, але не відчувала його. Наче мене не існувало, і я не повинна бути тут. Мені було нестерпно у цих стінах. У цій... — вона скривилася, — тиші. Знала, що за мною має явитися Бог Смерті та забрати мене у загробний світ, як було написано в магічних книгах. Але за мною ніхто не приходив. Єдине, що відволікало від цього божевілля, це мої спогади. Пам'ятаю, як тоді виникнуло нестерпне відчуття, наче я маю дещо знайти. А точніше, декого. Здається, я когось кохала, — додала вона тихо.  

Я до болю стиснула зуби, щоб сльози не хлинули з очей. Те, з якою байдужістю вона розповідала, засіло в голові. Невже я теж стану... такою, коли помру? 

— Ти знайшла те, що шукала? 

— Ні, — Меліса заплющила очі. — Навколо не було ані живих, ані мертвих. Лише я. З часом мої спогади та образи тих, кого знала й любила, вивітрилися з моєї пам’яті. Не залишилося навіть цього. А потім з’явилася ти, — вона глянула на мене таким ніжним поглядом, що всередині все занило від розпачу.  

Отже, своїм необдуманим вчинком я врятувала її від самотнього скидання по академії? 

— Завдяки тобі спогади знову повертаються. І саме завдяки тобі я відчула, що моїй матері щось загрожує, — усміхнулася Меліса. 

— Знаєш, я тут подумала, — я підвела руку, провівши кінчиками пальців по її шкірі, та розчаровано підтиснула губи, не відчувши цього дотику, — може тебе тут нема? Може я збожеволіла? Придумала тебе, щоб не почуватися такою самотньою. 

— Тоді я теж тебе собі придумала, — повторила мій рух Меліса, доторкнувшись до моєї щоки. 

На моїх віях з’явилася зрадлива сльоза. 

— Обіцяй, що не залишиш мене. 

— Куди ж я подінусь. 

— Пообіцяй! — наполягла я. 

— Обіцяю, що завжди буду з тобою. 

— Попри те, що ти мертва, поряд з тобою я відчуваю себе живою, — відказала я впівголоса, провалюючись у сон. 

— Я теж. Я... теж.