Anna Alice - Крок до кінця зими , Anna Alice

— Ні, не треба. Я сама. Все окей.

Помахавши на прощання розгубленим однокурсницям, я залишаю кафетерій.

Щось забирати, ясна річ, потреби я не маю. Блукаю холом і вузькими коридорами, в голові плутаються думки про неї, про її слова, про той вечір — стає бридко. Поблизу двісті десятого кабінету я застаю Варвару, яка уткнулася в мобільний телефон. Неприємна осуга хворобливих почуттів розчиняється тоді, коли нас вмить захоплює бурхливе обговорення першосортних дурниць.

— Я такого велетенського жука зранку бачила! — пірнаючи слідом за однокурсницею в кабінет, де на стіні висить портрет Михайла Грушевського і пахне чорнилом із кулькової ручки, я охоче розмахую руками, зображуючи надзвичайний подив. — Ще й…

Закінчити я не встигаю. Недбало махнувши рукою, щось зачіпаю, і різко обернувшись, бачу перед собою похмуру Уляну. Від несподіванки я здригаюся і відсахуюся. А вона зі свого боку незворушно проходить далі, сідаючи у цьому самому ряду. В її руці я помічаю книгу Стівена Хокінга.

— Я майже богу душу віддала… — сідаючи на своє місце і буквально розтікаючись по столу, рюмсаю я. — Чому ти мене не попередила?

— Я думала, ти помітила… — винувато усміхається Варвара, стримуючись, щоб не залитися сміхом. — Від неї за кілометр віє гнівом.

Втомившись спостерігати за тим, як однокурсниця креслить каракулі в блокноті, я підіймаю очі на Елю з Сонею, що сидять через два ряди. Вони, помітивши мене, енергійно тицяють у свої телефони. Розуміючи натяк, я заходжу до нашої групи в телеграмі. Висвітлюються нові повідомлення:

Няв: «Потилиця ще не болить?»

Любитель квашених огірків: «Я б на твоєму місці натягнула шолом»

Няв: «Хаха»

Я знову підіймаю погляд, сповнений нерозуміння. Відповідь на нього надходить миттєво:

Няв: «Подивися праворуч»

Обертаючись, я зіштовхуюся поглядом з явно незадоволеними Вірою і Дашею, що сидять через декілька місць. Протримавши зоровий контакт декілька секунд, вони починають відкрито шушукатися.

Любитель квашених огірків: «Здається, про тебе почали пліткувати»

Я: «Приголомшливо. Незабаром ці двоє опанують мистецтво малювання картинок на стінах печери, й цивілізація просунеться вперед»

Натискаючи «надіслати», я відкладаю мобільний телефон убік і знову бездумно утикаюся у зошит Варвари.

Незабаром до кабінету статечно заходить достобіса задоволений Раян Гослінг, і, щоб не осліпнути від дивовижної чарівності, яку він випромінює на шляху до свого столу, мені доводиться щосили замружитися.

— Діточки, доброго ранку. Радий вас бачити. Сьогодні... — він відривається на повідомлення. — «Я така рада, що ви викладатимете у нас хімію»… Ти що, здуріла? Я нічого не викладатиму у вас.

Завершивши бесіду з мобільним телефоном, викладач відкладає його убік і для діловитості вирівнює стос паперів, що лежать на столі.

— Отож, діточки. Сьогодні в нас нова тема.

Записуючи конспект у товстенний зошит, виділяючи заголовок і підкреслюючи нові поняття, мої думки самі собою розбігаються у різних напрямках.

— А ви дотримуєтеся здорового способу життя? — цікавиться дівчинка з третього ряду, і до мене доходить, що я зовсім втратила нитку розмови.

— Ну… Ні, — чесно зізнається біолог. — Але я ось… Загартовуюсь.

— Серйозно?

— Сплю з відкритим балконом та приймаю холодний душ. Бо гаряча вода дуже дорога, знаєте.

— Боже... Може ми допоможемо? — проникливо вимовляє дівчинка.

— Як?

— Скинемося на бойлер. — жартівливо підтримує Еля.

— Та ні, діти, заждіть. Мені подобається, бо вранці крижана вода допомагає прокинутися. І омолоджує.

— Ви впевнені? — з сумнівом запитує один із хлопчиків.

— Абсолютно. Ото вгадайте, скільки мені років?

— Тисяча?

— Ви що, знущаєтесь? Коли, по-вашому, я народився? — біолог незадоволено зводить брови до перенісся.

— У тисяча вісімсот сорок другому?

— Що? У тисяча вісімсот сорок другому? Цього року було написано перший твір українською мовою! Енеїду було написано! Боже, що я кажу, ви ж таке не читаєте…

— Ну, тоді підкажіть нам, не темніть. У нашу еру чи до неї? — втручається Артем.

— Знову запитання з підколу́пуванням, — зітхає Лера, обертаючись до нас.

* * *

— Чого це Віра з Дашею у тебе уїлися?

— Га? — ополоснувши обличчя крижаною водою, я закручую кран і вдивляюся у своє відображення.

— Я всю пару відчувала, як вони рюмсають, — нарікає Варвара.

Я байдуже знизую плечима і тягнуся по паперовий рушник.

— Ти що, у когось із них хлопця відбила? — сміючись, Лера підходить до низького підвіконня і сідає поряд з Варварою.

— Найімовірніше, це через Ваню, — видає свій здогад Варвара.

— Можливо. Анечка взагалі відома особистість, тому бог знає, з якого приводу ці двоє до неї причепилися.

— Відома особистість. Аякже, — саркастично відповідаю я.

Ми спускаємося в хол, де перетинаємося з Елею та компанією студентів із паралелі, які бурхливо обговорюють «випадок на курилці».

— Що сталося у королівстві Данському, — ніби ненароком цікавлюся я.

— Ти не в курсі? — питає синьоволоса дівчинка, здивовано скидаючи брови. — Сутичка була!

— Ні фіга собі…

— Ага. Матвій і дівчисько з вашої групи бійку влаштували.

— Серйозно? На території коледжу? — не вірячи, хмуриться Варвара.

— Та ну. А хто конкретно? — уточнює Еля.

— Не знаю імені... Вона в чорному пальті була. Волосся світле, кучеряве, трохи нижче плечей.

— Матвій, звичайно, навдивовижу мордою вниз асфальт пропилотяжив, — з захопленням відзначає одна з першокурсниць.

— Та вона йому щелепу вибила!

— Шкода його. Серйозно.

— Дівчисько ще так круто закінчило: «ще раз подивишся на неї — я тебе поховаю».

— Так і сказала?

— Так! Ти провтикала, чи що?

— Наприкінці вже охоронець та викладачі вийшли, я пішла одразу.

Трохи згодом Елі дзвонить її хлопець Олесь, вона прощається зі мною і рештою та спішно залишає коледж. Слідом за нею йдуть і Варвара з Лерою — на збори студради. Я залишаюся чекати на приїзд тата. Проходжу холом і сідаю на край червоного дивана, над яким висить засклений чорний плакат з емблемою коледжу в білій, тонкій рамі, і фігурний артплакат у вигляді маленького Сальвадора Далі.