Anna Alice - Крок до кінця зими , Anna Alice

У холі світло та людно. Його висвітлюють вбудовані точкові світильники, синє підсвічування дворівневої натяжної стелі та сонячне проміння з панорамних вікон. Навколо всі метушаться так, ніби поспішають на останній пором, що йде за хвилину. Серед збудженого гомону і силуетів, що мелькають повз, до мене долинають ледь чутні знайомі голоси, я помічаю темні постаті. Двоє похмурих у чорному з однаковими сережками-хрестиками мають такий вигляд ніби все життя кряжать у похоронній конторі. Наслідуючи рутину, вони прямують на вулицю, в курилку на задньому дворі.

— Будь тактовніше, — регоче Артем, поки Уляна закочує очі буквально до іншого Всесвіту, поправляючи широку лямку чорного наплічника, що висить на плечі.

«Що за сек'юриті?» — думаю я, мажучи побіжним поглядом по чорному, кашеміровому пальту, з-за якого видніються широкі штани на ремені й бездоганно випрасувана біла сорочка з парою розстібнутих верхніх ґудзиків.

— Я не маю часу на манери, я помираю.

— Гаразд тобі, Уляно, від нежитю ніхто ще не помирав.

Вони розчиняються у натовпі.

— Анечко, перлинко, — Еля підходить і падає до моїх рук, переводячи подих.

— Ти чого так поспішала? До початку занять ще достатньо часу.

— Я була впевнена, що запізнюся, бо сьогодні жахливо довго не було автобуса, а на дорогах були не менш жахливі пробки.

— Є такий момент. Ми так довго простояли на світлофорі, що я навіть встигла послухати свій зодіакальний гороскоп по радіо.

Вдосталь насолодившись теплом обіймів, ми відлипаємо одне від одного і прямуємо далі коридором до акваріумів з нашими улюбленими черепахами й карасем. Стикаючись з ними віч-на-віч, ми розуміємо, що тут нашого ентузіазму не поділяють, і вирушаємо гаяти час у курилці.

Залишаючи будівлю академії, я сильніше кутаюся в картату куртку-сорочку і відчуваю присмак раннього ранку на язиці. Прохолода та яскраве світло, що пробивається через перисті хмари, обіцяє огорнути слабким теплом по полудню.

— Вітаю, — розпливається в усмішці хлопець у синьому бомбері, що підходить до нас. — Пам'ятаєш мене? Ми бачилися на тусовці у п'ятницю.

— Салют. Фотограф?

— Так.

— Елю, це… — я звертаюсь до неї, не знаючи, як представити нового знайомого.

— Матвій, — підказує він.

— Рада знайомству.

— Навзаєм.

Хлопець знову переводить погляд на мене. Його очі схожі на дві здоровенні грецькі оливки.

— То як щодо моєї пропозиції?

— Я не зовсім розумію, про що ти.

— Станеш моделлю для фотосесії? Не ламайся, тобі сподобається.

— Я сьогодні зайнята, тож маю сумніви, що вийде.

— Тоді завтра.

Я знизую плечима, мовляв, вибачай, ти в прольоті, хлопче.

— Якщо твій графік зміниться, ти завжди знаєш, де мене знайти. І ще дещо. Про те, який одяг підібрати на фільмування, можеш не турбуватися. Він не знадобиться, — Матвій глузливо підморгує.

Мене пересмикує. Еля роздратовано кидає йому «покидьок», хапає мене за руку, і веде з курилки геть.

Ми ледве встигаємо на початок пари, коли всі розсідаються по місцях і кабінетом опановує тиша. Потрібна лише одна привітна усмішка і м'яко вимовлене «доброго ранку», щоб я позабула про все на світі, відчувши себе радісно та легко. Мені подобаються пари з Вікторією Валеріївною. Сьогодні ми маємо лекцію на тему творчості Івана Франка. Ми ознайомилися з ним ще в школі, але оскільки зараз триває підготовка до ЗНО, то проходимо всі твори повторно.

— Сюжет поеми «Мойсей» витриманий в колориті давньої біблійної легенди. Може, хтось з вас пам’ятає її?

— Так! За легендою, Мойсей водив євреїв сорок років пустелею і вивів їх із єгипетського полону в Обіцяну землю. Отримав від Бога Десять заповідей на горі Синай і помер, не діставшись до святої землі.

— Правильно, Тоню. А хто знає, чому вони йшли так довго, цілих сорок років? Адже відстань від Єгипту до Ізраїлю не така велика, вона не мала б зайняти й декілька місяців.

— Мойсей чекав, коли серед обраного народу загинуть усі, хто пізнав рабську долю. На Землю Обітовану мали ступити лише вільні люди, — відповідаю я. — Тож фактично сорок років вони просто ходили колом.

— Так, ти маєш рацію, — викладачка розсипає по повітрю тихий смішок. — Теж саме відбувається у творі Івана Франка. Український народ страждав на початку сторіччя: проштампований, розділений між кількома державами, після кількох століть панської неволі, він не маючи свого пророка, не знав, куди і як рухатися. І Мойсей присвячує себе служінню народові та прагне дістати свободу…

По завершенні пари української літератури ми залишаємо залитий сонячним світлом кабінет і йдемо по круасани з шоколадом до магазину, що розташований неподалік від академії. Потім повертаємось і знову відвідуємо кабінет за кабінетом.

Перед останньою парою ми вирішуємо відвідати кав'ярню на першому поверсі. Купивши по дрібниці, обираємо столик біля вікна.

— Знаєте Діму? Зі студради,— сідаючи поряд, Еля переводить на нас питальний погляд.

— Який ще тусовки організовує?

— Так, він!

— Діма… — я благально вилупилися на Соню. — Пояснювальну бригаду, будь ласка.

— Це широко відомий у вузьких колах старшокурсник. Мене з ним Ліля познайомила.

— Стало дуже зрозуміло,— саркастично помічаю я і підпираю щоки долонями. — А чим він уславився?

Раптом подих перехоплює. За столик перед нашим сідає Уляна. Обличчя песимістичне і серйозне, різке як удар шпагою. Поруч підсаджуються Артем та Віра, яка щось із захопленням розповідає. Помітно, що намагається налаштуватися на одну хвилю, постійно згадує, що був схожий випадок і досвід, але Уляні та Артему, видно, не надто цікаво це слухати. По очах і мові ясно, що вони зациклені на своєму.

— Прямо перед усіма! Посеред коридору! — вражений голос Елі змушує виринути з думок.

— Ну, дає! Взагалі розійшовся приятель.

— Мені треба забрати студентський квиток, — брешу я, спішно підводячись і забираючи зі спинки стільця речі.

— То давай ми підемо з...