Єва Щер - Помста Кривднику , Єва Щер

Каре зупинився біля вівтаря і знову підняв амулет, тримаючи його над старими письменами, вирізьбленими на камені. Світло, яке випромінював амулет, почало поступово посилюватися, освітлюючи не тільки написи, але й усе приміщення. Мені здалося, що саме повітря в кімнаті загусло, наповнене невидимими струмами, які рухалися в такт якомусь древньому ритму.

Каре стояв непорушно, спостерігаючи за змінами, що відбувалися навколо. Його погляд був зосереджений, і я могла бачити, як він повністю зосереджений на амулеті та вівтарі. Здавалося, що він намагається розгадати якусь загадку, яка ще не піддавалася розумінню. Нарешті, після кількох хвилин, він злегка нахилив голову і закрив очі, ніби намагався сконцентруватися на внутрішньому відчутті.

— Він тут, — тихо промовив Каре, наче підтверджуючи власні думки. — Я відчуваю його поруч.

Його слова прозвучали так, ніби ми вже були на порозі відкриття чогось важливого. У ту ж мить, як він це сказав, вівтар злегка здригнувся, і перед нами відкрилася таємна ніша, прихована за кам'яною плитою. З неї почало виходити слабке світло, яке поступово ставало сильнішим. Всередині я побачила старий, але добре збережений сувій, який лежав на оксамитовій підстилці.

Каре повільно простягнув руку і взяв сувій, відкриваючи його з обережністю, ніби боявся пошкодити щось дуже цінне. На древньому пергаменті були написані рядки, що відсвічували золотавим сяйвом. Я побачила, як його погляд змінився, коли він прочитав ці рядки. Він нахмурився, але водночас виглядав так, ніби розумів усе більше й більше.

— Це карта, — прошепотів він, показуючи її нам. Я нахилилася ближче, щоб розглянути символи і лінії, що перепліталися на пергаменті. Вони були намальовані тонкими штрихами, які вказували на різні місця та шляхи.

— Це веде до тієї людини, яку ми шукаємо? — запитала я, відчуваючи легке тремтіння від передчуття.

Каре повільно кивнув.

— Цей сувій веде нас до нього, — відповів він. — .

Ми обмінялися швидкими поглядами, розуміючи, що попереду нас чекає нелегкий шлях. Але я відчувала, що ми все ближче і ближче до розгадки цієї таємниці. Каре обережно склав карту і сховав її в свій рюкзак, ще раз поглянувши на амулет, що тепер світився слабкіше, наче виконав своє призначення.

— Нам потрібно йти, — сказав він, дивлячись на нас. — Цей чоловік може бути нашим єдиним шансом знайти Ліору. І я не збираюся зупинятися.

Я бачила в його очах рішучість, яка була незламною. Ми не могли повернутися назад, не намагаючись досягти мети. Цей шлях був нашим єдиним варіантом, і хоча він був небезпечним, я знала, що ми не зупинимося перед труднощами.

Ми повернулися до люка і знову почали підніматися сходами нагору. Тепер, коли ми мали карту, наш шлях став яснішим, але водночас ще більш небезпечним. Я відчувала, як кожен крок наближав нас до істини, до тієї людини, яка могла допомогти нам знайти Ліору.

Коли ми вийшли з підземелля на поверхню, ніч вже опустилася над лісом. Холодний вітер знову облизав моє обличчя, нагадуючи про суворість цього місця. Каре швидко визначив напрямок, слідуючи інтуїції, яка підказувала йому, де шукати нашого таємничого незнайомця. Ми рушили в темряву, залишивши позаду таємниці підземелля.

Наш шлях через ліс був складним. Густі дерева, схожі на живі істоти, здавалося, намагалися зупинити нас. Гілки чіплялися за наш одяг, а під ногами тріскотіли сухі гілки. Я намагалася йти слідом за Каре, не відстаючи ні на крок, хоча серце билося швидше від передчуття зустрічі з невідомим.

Ми йшли довго, але Каре не зупинявся ні на мить, ніби йому не було потреби відпочивати. Намід ішов позаду, пильнуючи, щоб нас не переслідували. Нарешті, ліс став менш густим, і ми вийшли на невелику галявину, де серед високих трав і старих дерев стояв маленький, але міцний будинок із каменю та дерева.

Каре зупинився, вдивляючись у будинок. Його обличчя було серйозним і зосередженим. Він відчував енергію, яка виходила від цього місця, і я знала, що ми знайшли того, кого шукали.

— Він тут, — тихо сказав Каре, зробивши крок уперед. — Готуйтеся, бо я не знаю, що нас чекає всередині.