Єва Щер - Помста Кривднику , Єва Щер

Каре стояв перед алтарем, дивлячись на амулет, який тримав у руках Намід. Його погляд був сповнений змішаних емоцій, ніби він відчував, що цей момент змінить усе. Я відчувала легке напруження в повітрі, а його серйозний вираз обличчя тільки посилював цей тривожний настрій.

— Дай мені його, — тихо промовив Каре, простягаючи руку до Наміда. Хлопець не одразу віддав амулет, мовчки вдивляючись у Каре, наче намагався розгадати щось глибоке та приховане. Але зрештою він передав його. Каре акуратно взяв амулет, тримаючи його в долоні, як щось надзвичайно цінне.

У ту ж мить, як його пальці торкнулися холодного металу, я помітила, як у його очах спалахнуло щось незрозуміле — якийсь відблиск, що не належав цьому світу. Каре на мить застиг, а потім його тіло стало напруженим, ніби він відчув удар невидимої сили. Я зробила крок вперед, готова допомогти, але він швидко підняв руку, даючи зрозуміти, що з ним все гаразд.

— Що ти відчуваєш? — запитав Намід, стоячи поруч зі мною. Його голос лунав трохи глухувато, наче ми стояли у воді.

Каре мовчав, вдивляючись у амулет, а потім, не піднімаючи очей, повільно промовив:

— Це не просто амулет. Це щось більше… Він несе в собі енергію, спогади. І тепер я відчуваю зв'язок із тим, хто пов'язаний із цим предметом.

Його голос звучав низько й приглушено, ніби він намагався зрозуміти щось невидиме. Каре, нарешті, підняв голову, і я побачила в його очах рішучість, яка раніше була мені невідомою. Здавалося, що він розгадав загадку, яку ми навіть не знали.

— Тут поруч хтось є, — продовжив він, стискаючи амулет сильніше. — Я відчуваю його. Ця енергія… Вона як маяк, що веде нас до джерела.

Ми всі мовчки обмінялися поглядами, не наважуючись порушити цю хвилю тривоги. Я відчувала, що попереду нас чекає щось значуще, але водночас небезпечне. Каре зробив крок назад, все ще стискаючи амулет, а потім, не гаючи часу, вирушив вперед, виходячи з печери. Ми з Намідом поспішили за ним, не задаючи зайвих запитань.

Крокуючи в мовчанні крізь вузький коридор печери, я відчувала, як повітря довкола нас ставало важчим. Кожен наш крок відлунював у кам'яних стінах, створюючи відчуття, ніби нас переслідували тіні минулого. Вихід з печери зустрів нас холодним вітром, який проникав до кісток. Сонце вже сховалося за горизонтом, залишаючи лише слабке світло, що ледь освітлювало наш шлях.

Каре йшов уперед із твердою рішучістю, не дивлячись назад. Здавалося, що амулет вів його, немов невидима нитка, яка тягнула до свого джерела. Ліс, через який ми пробиралися, ставав усе густішим і темнішим. Гілки дерев, наче руки привидів, нахилялися до нас, утворюючи вузький тунель із листя і тіней. Навколо стояла абсолютна тиша, яку зрідка порушував лише шурхіт наших кроків по опалому листю.

Каре зупинився біля старого дерева, яке виглядало так, ніби пережило безліч буревіїв і років. Воно стояло самотньо серед лісу, з обвітреним стовбуром і товстим, вузлуватим корінням, що впиралося в землю, наче когось утримуючи. Він підняв амулет, і я побачила, як той почав світитися слабким теплим світлом.

— Тут, — тихо промовив Каре, ніби боячись порушити спокій цього місця. Він опустив амулет до землі, і на мить мені здалося, що сама земля відгукнулася на цей жест. Десь глибоко під ногами щось загуло, як далеке ехо. Каре повільно кивнув, упевнений у своїх діях. — Ми знайшли його.

Моє серце забилося швидше. Я відчула, як щось невідоме поволі прокидалося навколо нас, ніби саме повітря заповнилося енергією, що вирувала під землею. Каре зробив кілька кроків уперед, зупиняючись біля коріння дерева, і знову підняв амулет, тепер уже обома руками. Світло, що виходило від нього, посилилося, стаючи майже осліплюючим.

— Він тут, — тихо промовив Каре, закривши очі, ніби намагаючись сконцентруватися на якомусь невидимому сигналові. — Я відчуваю його поруч.

Ми з Намідом стояли в нерішучості, не знаючи, чого чекати далі. Несподівано Каре повільно опустив амулет до землі, торкаючись її поверхні. Звук розповсюдився, як ланцюгова реакція, пробуджуючи все навколо нас. Земля під ногами затремтіла, і в той самий момент старе дерево, здавалося, ожило, розкриваючи свої коріння, які почали рухатися, повільно відступаючи вбік. Ми всі з жахом і захопленням спостерігали за цим видовищем.

Під деревом, там, де ще мить тому були лише гілки та коріння, з'явився невеликий люк, прихований під товстим шаром моху. Каре злегка торкнувся його, і кришка люка піддалася, повільно відкриваючи прохід донизу. Темрява внизу була настільки густою, що здавалось, вона поглинала все світло.

— Вниз, — коротко сказав Каре, кивнувши нам, і першим ступив на сходи, що вели у підземелля.

Ми йшли за ним, кожен з нас відчував, що під ногами відкривається новий, невідомий світ. Кожен крок вів нас глибше під землю, де холод і волога поступово витісняли тепло, що залишилось від поверхні. Під нашими ногами кам’яні сходи видавали різкі звуки, а стіни навколо були вкриті давніми написами, які ледь виднілися у світлі амулета.

Коли ми нарешті дійшли до низу, перед нами відкрилося невелике приміщення, освітлене тьмяним світлом, яке випромінювали кілька старовинних факелів на стінах. Це місце виглядало занедбаним, наче його покинули багато років тому, але в той же час у ньому відчувалась присутність чогось живого, але невидимого.

Каре зупинився перед дверима, що вели у дальню частину приміщення. Він підняв амулет, і двері, ніби відчувши його присутність, почали повільно відкриватися, скриплячи на старих петлях. Ми пройшли всередину, і я відчула, як щось холодне облизнуло мої щоки — повітря тут було настільки насиченим енергією.Каре впевнено увійшов до кімнати, і я пішла за ним, вдихаючи цей дивний запах старого каменю і невідомої енергії, яка відчувалася в кожному куточку. Намід стояв позаду.

Кімната, в яку ми увійшли, була схожа на святилище, де час зупинився. Стіни були вкриті давніми малюнками, зображеннями сцен, які нагадували ритуали, і битви, в яких брали участь люди, схожі на воїнів. У центрі кімнати стояв старий кам'яний вівтар, оточений підсвічниками, в яких горіли свічки, але полум'я було настільки слабким, що виглядало, ніби ось-ось згасне.