Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

Може, я напишу? — сказав він. Я спочатку думав написати Єлизаветі Павлівні, попросити про допомогу. А потім передумав. От що їй зараз — усе кидати, їхати в іншу країну? І що вона зробить? Або сам виплутаюся, або... Я надиктував листа Моніці. Короткого. Запевнив, що люблю її, обіцяв зробити все, щоб побачити її, просив вибачення, якщо втекти не вдасться. Чуванов дописав і аж пустив сльозу. — Іване Карповичу, я дуже сподіваюся, що ви побачите доньку. А я думатиму, як вам допомогти. Я не знаю, але я думатиму, обіцяю.

— Добре. — Я кивнув. — Адреси не записуйте, а запам’ятайте, будь ласка. Якщо за тиждень втекти мені не вдасться, надішлете.

Ми ще трохи побалакали, потім прийшли охоронці, Чуванов вийшов, з мене зняли наручники. Я розім’яв руки, потім перевірив стіни, стелю та підлогу. Все міцне, не виламаєш. Вікно виходило у двір дільниці. Ґрати на ньому були товсті.

Мені принесли їжу. Тарілку кукурудзяної каші, шматок хліба з сиром і цілий глечик вина. Охоронці пішли, я подумав: як дивно, в Росії в тюрмі вина не дають. І горілки теж. А тут така турбота. Ковтнув. Вино смакувало трохи дивно, та я б уваги не звернув, коли подивився на глечик. Він був новенький, красивий. Тарілка стара, в кількох місцях поколота, покручена ложка, яка бачила багато ротів, а ось глечик був як нова копійка. Чому б це арештованому віддавати такий новенький глечик? Та ще й з вином! Я не знав. Потім відчув, що за мною спостерігають із коридора. Узяв глечик і вдав, що п’ю. Закректав від задоволення. Потім далі їв, удавав що знову п’ю. За мною далі спостерігали. Я навіть вилити те вино не міг. Узяв і випив одним махом. Майже одразу в двері постукали, охоронець замахав рукою, щоб я повернув посуд. Я подав тарілку, але вона його не цікавила. Він хотів швидше забрати глечик. Я віддав. Віконце у дверях зачинилося. Я схопив з-під ліжка цеберко й виблював геть усе, що з’їв і випив. Знову наче хтось дивився за мною з коридора. Я удав, що сп’янів, засунув цеберко під ліжко і влігся. Невдовзі вже старанно хропів.

Сам напружено прислухався. Щось тут робилося. Щось не те, і я мусив бути готовий. Почекати довелося десь із годину. На вулиці вже було темно, в камері теж. Я склав матрац навпіл, прикрив його дірявою ковдрою, підбив подушку. У темряві здавалося, що хтось на ліжку спить. Сам заховався за ліжком. Тримав у руці цеберко з блювотою. Ось ледь чутні крики у коридорі. Потім клацнули замки. Їх було два. Двері трошки причинилися. Я посопував за ліжком. Воно-то темно було, але очі призвичаїлися потроху. Тінь вийшла з-за дверей, тінь підвела руку, в якій тьмяно виблиснув ніж. Здається, нападників було кілька. Замах, потужний удар, ніж пробив матрац і встромився в дошку ліжка. Я навернув по тіні цеберком, штовхнув на ніж товариша. Сам щосили смикнув ніж, що стирчав із ліжка. Таки вирвав його, на мене кинувся власник ножа, отримав кулаком і завалився. Другий нападник зробив випад ножем, той пройшов поруч із моїм боком, я вдарив і пришпилив руку до стіни. Нападник закричав і випустив ніж. Третій хотів ударити, але йому заважав другий. Я вдарив другого у голову, вийняв свій ніж. Другий упав, я думав, що третій буде атакувати, але той щось вовтузився на виході з камери. Я не бачив, що він робить, у мене не було часу подумати. Я просто кинув ніж. Скрик. Об кам’яну підлогу вдарилося щось металеве. Потім упало тіло. Хрип. На мене кинувся перший. Повалив, ударив, я намагався його скинути. Постріл. Зойк і ще постріл, нападник упав на мене. Хрипкий голос із коридора щось спитав. Я мовчав, принишк під тілом. Зарухався другий нападник. Іще один постріл. Другий більше не рухався. Третій, здається, почав молитися. Почулися крики і тупотіння. Постріл.

Коли прибігли солдати з ліхтарями, я побачив, що трапилося. Третій мав револьвер і саме його вихопив, коли я кинув ніж. Прямо в живіт. Третій не втримав револьвер, сів на підлогу, хрипів, потім таки знайшов зброю і почав стріляти на всі рухи в камері. Добив обох своїх поплічників, а коли почув, що біжать солдати, застрелився сам. На руці нападника, який лежав на мені, я помітив татуювання змії. Я здогадувався, хто прийшов у гості.

Мене витягли з-під тіл, оглянули. Я був весь у крові, але не поранений. Прибігли заспані офіцери. Перелякано витріщилися на бійню в камері. Старший щось наказав. Мене вивели у двір, посадили в авто, кудись повезли. Здається, за місто. Їхали десь півгодини, потім звернули з дороги, проїхали полями до великого будинку. Там мене відвели у підвал і залишили в кімнаті без вікон. Пізніше туди принесли матрац і подушку. Десь за годину двері відчинилися, зайшов переляканий Чуванов.

— Господи, що трапилося?

— А вам не розповіли?

— Ні.

— Мене намагалися вбити. Троє з ножами вночі пройшли до камери. Хтось їх провів.

— Солдат. Він намагався застрелитися, але лише поранив себе. У нього в кишені знайшли тисячу лір. Офіцери вважають, що це сицилійці.

— Вони не могли так швидко приїхати. Це тутешні, отримали наказ. Нехай перевірять телеграми, які відправляли сьогодні на Сицилію і які приходили звідти, — підказав я. — Куди мене привезли?

— Це маєток батьків одного з офіцерів. Вирішено, що тримати вас у відділку небезпечно, бо спроби замаху можуть повторитися. Вас триматимуть тут. Офіцери вражені. Їм дуже не подобається нахабство мафіозі, вони у захваті від вашої мужності. Голіруч ви перемогли трьох озброєних бандитів.

— То нехай просто відпустять мене, і я зникну!

— Не можуть, вони вже повідомили в Рим. Господи, я аж сам собі не вірю. У вас завжди в історіях такі карколомні пригоди, але ж я думав, що то вигадки. А воно...