Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

— Ну, хіба що в Полтаві.

— У мене дуже добра пам’ять. Я точно вас десь бачив. Я от зараз дивився на вас і подумав, що хотів би намалювати ваш портрет. Дуже фактурне обличчя. А потім мені стало здаватися, що це вже було!

— Ви малювали мій портрет?

— Не малював, а хотів! Точно хотів! Де я міг вас бачити? — Він примружився і роздивлявся мене.

— Заспокойтеся, я вперше на Сардинії.

— Не сумніваюся, але десь я вас бачив! — Він далі роздивлявся мене, а потім сплеснув. — Ага, я впізнав вас, впізнав!

Чуванов аж підхопився. Я думав, що робити далі.

— Іване Карповичу! Ну я дурень! Я одразу зрозумів, що ви не Шатирьов, але подумав, що якийсь дезертир утік із фронту і пробирається кудись до кращого життя! А це ви!

— Не знаю про що ви кажете.

— Можна подивитися ваші долоні?

— Для чого?

— На Кавказі вам довелося брати рукою жарини з вугілля. Я дуже пам’ятаю цю історію, я її хотів намалювати! Нічний ліс, ті абреки і ви, Іване Карповичу, відмовляєтеся переходити в магометанство! То покажете долоні, чи як?

— Чи можу я попросити не повідомляти поліцію, хто я насправді?

— Звісно ж! Чого б це я вас видавав! Ну це ж треба, Іване Карповичу! Це ви!

— Я думав, ви порвали зв’язки з Росією і мене не знаєте.

— Зв’язки-то я порвав, але час від часу бував на Лазуровому березі. А там же багато наших відпочивальників. Було до війни. І там я час від часу купував руські журнали. Випадково прочитав кілька ваших історій, а потім уже полював на них навмисно. У мене вдома велика колекція. Ба більше, у Мілані виходило кілька ваших пригод італійською! І вони в мене є, хоча там поганий переклад.

— Що поліції відомо про мене?

— Ну, вони шукають двох іноземців. Начебто румунів, але точно не відомо. Один із них непогано розмовляє італійською. Це не ви. Другий здебільшого мовчить. Вони удвох убили відомих бандитів на Сицилії. По-місцевому їх називають мафіозі, розбійники, які діють у складі зграї. Дуже небезпечні люди, дякувати Богу, на Сардинії їх немає. Не те щоб влада дуже вже переймалася загибеллю бандитів, але ось так приїхати в країну і вбивати десятками — негоже. Влада сприйняла це як публічний ляпас. Поліція всієї країни шукає тих двох іноземців, зараз перевіряють усі потяги й пароплави, що їдуть за кордон. Але ваш пароплав відійшов ще до того, як розпочалися пошуки. Та бачите, шторм, вийшли з ладу двигуни, пароплав мусив повернутися. Ви втратили через це два дні, а потім хтось здогадався, що на цьому пароплаві можуть бути ті, кого шукають, і його теж варто перевірити. Мені розповідали, що вам не вистачило буквально кількох хвилин. А потім вас помітив хлопчик-каліка, який сидів у порожній каюті. Він розповів батькам, ті не повірили. Та хлопчик наполягав. І вже коли обшук закінчився, батько приніс його до карабінерів. Ну, так вас і знайшли, Іване Карповичу. Лише цілий ланцюг нещасливих випадків дозволив схопити вас!

— Що мене чекає тут?

— Іване Карповичу, давайте так: я щось розповідаю, але й ви не мовчіть. Я хочу почути, чому ви вбили тих людей у Сіракузах. Це ж так пощастило — почути історію про ваші пригоди з ваших вуст іще до того, як її буде написано, не кажучи вже про друк! Розкажіть, а потім розкажу я!

Я розповів. Втрачати мені було нічого. Якщо мене повезуть у Сіракузи, мене впізнають і будівельники, і скульптор, і люди з готелю — всі. За мною будуть полювати і, найімовірніше, вб’ють. Треба було якось втекти.

— То це була помста! Ох і історія! — Чуванов тер руки.

— Допоможіть мені втекти звідси. Я відплачу. Я ніколи не залишаюся в боргу.

Чуванов спохмурнів.

— Іване Карповичу, я старий художник. У мене немає ані грошей, ані зв’язків. Я не знаю поліцейських, не знаю, як вам тікати далі, якщо ви вирветеся з тюрми.

— Далі я вже сам, головне — вийти звідси!

— Навіть не буду чогось обіцяти. Я не знаю, як вам допомогти. Я б дуже хотів, чесно, але не знаю. Ну, тобто, я міг би, звісно, спробувати пронести вам пилку чи револьвер, але ж я перший, хто опиниться серед підозрюваних. А я вже не в тому віці, щоб воювати з державою. Ще раз вибачте. — Він безпорадно розвів руками.

— Якщо я залишуся тут, мені кінець. Мене або вб’ють ті бандити, або повісить уряд.

— Карабінери не люблять мафіозі, вони поважають вас за ваш вчинок.

— Мені замало поваги, мені потрібна свобода.

— Я розумію. Але не знаю, чим вам допомогти.

— Ну, а хоча б листа ви відправити зможете?

— Листа? Ну звісно ж!

— У вас є чим писати?

Він подав мені олівець і кілька аркушів паперу. Потім подивився на мої зведені за спиною руки.

—