Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

Нова людино! Йдучи вперед завжди,

Для ради серце власне приведи!

Я виріс в смуті, в мороці безмірнім.

Один боровся я, мене не осуди!

Так Абай вперше заговорив у віршах з людиною майбутнього.

То не було тужіння сповненого печалі дідугана, що стоїть біля розкритої могили. То були вірші про життя,

вірші, що йшли від серця, яке вірить у своє безсмертя в прийдешніх часах і народах…

Дописавши останню строфу, Абай взяв у руки домбру і заграв веселий, задерикуватий кюй. Він полегшив свою душу в поетичних рядках і тепер міг повернутися до мирних радощів домашнього життя. Айгерім, помітивши, як посвітлішало його обличчя, зробила знак Злісі, і та хутко внесла великий мідний самовар, якого давно вже підігрівала таволожними жаринками біля кабиці.

Тільки почали розливати чай, як прибув Кішкене-мулла. Він повернувся з Семипалатинська і привіз листа від Магаша і Какитая, в якому вони питали Абая, чи не вважає він за потрібне приїхати до міста. Справа в тому, що «імениті» і «знатні» люди з «найкращих» родів кілька днів тому з’їхалися в Семипалатинськ на нараду. На чолі їх стоять досвідчені старійшини з родів Аргин і Каракесек, дуже авторитетні в місті і в степу. Від степових кереїв приїхав поважний старик Бегеш, від низинних кереїв — спритний ділок Найман, Матай і Сибан. Від уаків Кокена і Семейтау приїхали такі вмілі балакуни, як Серке, від белагацьких рівнинних казахів — Айткази. Всі ці люди прийшли сюди за змовою з Уразбаєвим родичем, міським торговцем Сейсеке, в домі якого вони вже кілька разів збиралися, щоб завершити переговори загальним рішенням. Усі ці впливові люди з ближніх і дальніх родів запросили на зібрання родичів Абая, які на той час були в місті, в тому числі і найближчих — Магаша і Какитая.

су, з’їсти цілі гори м’яса і взялися нарешті до плову та вишневого соку, а уславлені балакуни з уаків та кереїв тільки-тільки почали довгождану розмову. Незважаючи на густий туман їхньої багатослівності, незабаром стало ясно, що йдеться про тяжку образу, завдану Абаю минулого року. Розсипаючи бісер кучерявих слів, незвичних для Магаша і Какитая, перший заговорив Бегеш:

— Про Абая, благородного, високошановного, Абая-ага моє слово. Абаю ви діти, нам — молодші брати, тим-то вам, тут присутнім,— Бегеш повернувся обличчям до Магаша і Какитая,— і хочемо ми запропонувати спільне наше рішення, лебедики наші! Через вас ми Абаю-мірзі наш привіт посилаємо. «Хто ж ми такі?» — спитаєте ви. Гляньте навколо себе. Тут найкращі люди каракесеків з старшого роду Аргин; тут і сини кереїв, що населяють рівнини і гори; разом з ними почесні люди Верхнього і Нижнього Наймана, поряд з вами сидить преславний Серке. А зібрав нас усіх на святу трапезу шановний хаджі Блеубай. То хто ж ми такі? Якщо уважним оком на нас, тут присутніх, поглянете,— «ось казахи», скажете ви. Тут усіх чотирьох арисів — родів — діти, котрі всі чотири стовпи Середнього Жузу репрезентують. Ось хто такі ми!

Бегеш перевів подих і поплив далі на хвилях красномовності:

— А хто ж такий Абай? Хіба він належить тільки одному племені Тобикти? Ні, він наш спільний, всіх своїх суперників випереджаючий, Середнього Жузу непереможний скакун!

Продовжуючи всіляко вихваляти Абая, Бегеш знову сам себе запитав: «Хто ж він такий?» — і знову сам відповів:

— Кращий з кращих серед людей, як кучерявий нар[Нар — одногорбий верблюд.] з бубонцем на шиї серед верблюжого стада, як весняний дощ, для тучних пасовиськ живлющий…

Бегеша змінив Серке і почав також всіляко вихваляти Абая:

— Язик його до солов’їного язика подібний, ноги його — як у крилатого коня Дуль-Дуля!

Потім він, вдаючись до значущих натяків, почав добиратися до мети наради.

— Зупинка кочівлі — на зелених луках, кінець розбрату — в справедливому суді… «Якщо золото кинеш у вогонь,— не стане воно міддю; якщо парчу порвеш на онучі, — не стане вона полотном». А ми,— закінчив він,— зібралися тут не для того, щоб применшувати великі гідності Абая.

Айткази від імені своїх численних земляків сказав, що, коли Абай і зазнав приниження, все одно він залишився найкращим з людей, уболівальником і захисником народним. Жива й гостра думка пробилася через традиційну пошлість його промови: шлях кращих не буває легким, а відповідає за нього весь народ. Недарма кажуть: «Йди через вогонь та через воду — іншого до мети нема ходу». Не за себе кидався Абай у вогонь і воду, не за себе терпів він, а за рідний казахський народ…

Після того як висловилися представники всіх родів, знову заговорив Бегеш, повертаючись до того, з чого почав:

— Хоч ти, голубе мій Магаш, і молодий роками, але відомо, що молодість — полум’я, а старість — попіл. Молодь у найзапеклішому бою вистоїть, з усякого становища вихід знайде. Щоправда, ми, старі, бували в бувальцях, але супроти молодої сили не вистоїмо, наперекір юному серцю не підемо. На тебе, Магаш, ми покладаємо надії свої і ось про що сказати тобі хочемо: нам тепер соромно зустрічатися з людьми Старшого і Молодшого Жузів через ту тяжку образу, якої незаслужено зазнав Абай. Як можемо ми дивитися цим людям у вічі, коли єдиному нашому, найкращому з найкращих — Абаєві — завдано такої рани? Нехай же прийме Абай-мірза наше слово, наше послання! Є у нас сила і воля є, щоб вгамувати напасників, поставити їх перед ним на коліна, на справжню путь їх спрямувати. Аби тільки дозволив нам Абай-мірза стати на його захист. До вас звертається все наше зібрання, мірза Магаш, Какитай, Шубар, Азимбай! Ми сказали вам усе, відкрили душу свою. Тепер справа за вами!

Магаш і Какитай не квапилися з відповіддю, а Шубар і Азимбай, які слухали ораторів, роззявивши роти і розвісивши вуха, ладні були вже погодитися на все, що їм запропонує зібрання. Але всі погляди були звернені на Магаша, від нього чекали вирішального слова. Його анітрохи не зворушили солоденькі промови степових балакунів, ні в чому не переконали потоки хитромудрих фраз, що лилися з їхніх вуст. З холодним, замкнутим обличчям слухав він їхні багатослівні виступи і відповів їм коротко і ясно: хоч промови присутніх були начебто звернені до нього, Магаша, але насправді вони адресовані Абаю, А Магаш же звик давати відповідь за батька, та й невідомо, чи захоче батько відповідати…

— Мій обов’язок,— закінчив своє слово Магаш,— передати батькові ваше до нього звернення.

З зібрання всі чотири Кунанбаєві онуки поверталися на одному возі. Шубар усю дорогу намагався умаслити похмурого Магаша.

— Ото мастаки базікати ці поважні дідугани! — вигукнув