Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

Азимбай підтакував йому:

— Справді, плетуть слова, немов узор на килимі!

— Знайшли промовистих! — сердито кинув Магаш.— От уже правильно сказано: «Деякі бії-пусдомелі напосідають на приказки та приповідки». Більше ж їм нема чого сказати.

Магаш досадував на двоюрідних братів: адже вони раніше знали про мету зборів, а нічого не сказали ні йому, ні Какитаю. І він нагадав тепер Шубарові рядки з відомого Абаєвого вірша: «Не буду, як бії підтоптані, пустими прислів’ями сипати; не буду, як ваші акини, за гроші в піснях брехать».

— Видно, Шубар, ти забув ці слова! А дарма: адже ти акин, вони б тобі придалися, допомогли б уникнути багатьох помилок!

— Що ти верзеш? Про які мої помилки говориш? — забурмотів Шубар.— Хіба я коли-небудь брехав?

— Та годі тобі прикидатись! — обірвав його Магаш.— Хоч би ти був натякнув, коли вів мене з Какитаєм на це зборище, що збираєшся лікувати батька фальшивими теревенями отих базік!

І він сердито одвернувся від Шубара.

Ось про всі ці справи і писали Абаю син і племінник, питаючи його, чи вважатиме він за потрібне приїхати у місто.

Одержавши листа, Абай одразу ж вирушив у дорогу. По приїзді вислухав докладну розповідь Магаша і Какитая, але нічогісінько не сказав про своє ставлення до всього того. Навіть Магаш не знав, що у батька на душі. Нікого з учасників зборів Абай бачити не захотів, зате з великою радістю зустрів Федора Івановича Павлова, який теж скучив за старим другом після довгої, понад рік, розлуки і прийшов до нього. Павлов, до якого дійшли чутки про лихо, що спіткало Абая, дуже непокоївся весь час: може, Абай занепаде духом у злісному оточенні степових верховодів, і його зламають горе та образи. Павлов не раз зустрічався з Магашем і подовгу розпитував його про батька. І до листа, якого Магаш з Какитаєм послав в аул, Федір Іванович зробив приписку: «Добре було б, якби ви приїхали до міста!»

Після вітань, обіймів і безладних вигуків Павлов, вдивившись Абаєві в обличчя, помітив, що скроні його посріблило сивиною, навколо темних жвавих очей залягла густа сітка зморщок.

— Ну як, Ібрагіме Кунанбайовичу? Як живеться? Який настрій? — спитав він привітно.

Абай з почуттям глибокої вдячності зазирнув у сині очі друга. Тільки йому одному і міг би він довірити свій потаємний біль…

— Що сказати вам про життя, Федоре Івановичу? Життя з його днями і ночами — це смугаста гадина, що обвиває людину, весь час жалить її і душить. Оце і є буття, принаймні моє!

— Так, життя часто-густо буває досить огидне, але не треба бути несправедливим до нього, бо в цілому воно все ж прекрасне…

— Мабуть, ви маєте рацію,— відповів Абай.— Але ж я кажу про те життя, яким сам живу!

— І все ж безнадійність не личить поетові. Адже він творить, створює цінності, які переживуть його самого!

— А для кого і навіщо творити? Кому потрібні мої думи і почуття?

— Та задля того, що ви природжений поет і вчитель! — з гарячим переконанням вигукнув Павлов.— Ваша думка ніби мимовільно втілюється в образ! Взяти хоча б ті прекрасні слова про життя, які ви щойно сказали. Для кого писати? Хай для меншості сучасників, зате для більшості людей майбутнього. А майбутнє це не таке вже далеке, як, можливо, ви думаєте, Ібрагіме Кунанбайовичу…

Абай глянув на друга з явним інтересом. Слова Павлова примусили його замислитись. А Павлов, який був своєю людиною у бідняцькому робітничому середовищі Семипалатинська і близько знав мешканців халуп, куренів та землянок, захоплено розповідав, як любить простий народ вірші, пісні і повчання Абая. Говорив він про те, що людям, в яких ціле життя минає не в пустій балаканині, а у тяжкій праці, вірші і пісні Абаєві потрібні, як хліб, як сіль. Він нічого не вигадував, не лестив поетові, він говорив про те, що сам особисто бачив і чув.

Вдячний за цей несподіваний дружній дар, Абай жадібно дослухався до кожного слова ГІавлова. А той говорив тепер про нове покоління казахської молоді, про учнів російських шкіл і шкіл-інтернатів. Влітку вони їздять до рідних аулів, а на зиму повертаються в місто. Ця молодь тісно зв’язана з народом. Треба серйозно подумати про її виховання. Абай своїми піснями і віршами може і в цьому допомогти.

Так розкривав Павлов перед Абаєм глибоку суть справи, якій поет присвятив усе своє життя і від якої, здавалося, був готовий відвернутися. Абай слухав, затамувавши подих, відчуваючи, як зогрівається його серце, що заклякло в злигоднях…

— Ви часто говорите про майбутнє, про те, що воно принесе людям добро,— заговорив Абай, коли Павлов замовк.— Коли ж прийде це майбутнє, чи довго ще чекати?

— Багато поколінь людей могли тільки вірити в нього і мріяти про нього, а ми вже можемо сподіватися побачити його самі, Ібрагіме Кунанбайовичу,— впевнено відповів Павлов.

— Але ж коли, коли? — наполегливо допитувався поет.— І як довідаємося ми про його прихід?

Павлов, стишивши голос, довірив Абаю свою потаємну думку:

— Коли цар позбудеться трону і влади, ось звідти почніть лік! Усі вісім сенатів, як іменують казахи міністерства, всі генерал-губернатори, вся влада, аж до повітових і волосних управителів, повалиться, розвіється на порох. Буде встановлено новий лад, новий спосіб правління, що відповідатиме потребам і сподіванням народним. Ось і все, що я можу сказати вам сьогодні про майбутнє. Не думайте, що про це говорю тільки я, якийсь мрійник Павлов. Ці слова давно вже стали бойовим прапором, під яким борються багато людей. І вірте мені — вони переможуть!

Окрилений словами друга, прагнучи на власні очі побачити сліпучий простір, що постане перед ними, поет вигукнув:

— Але ж діти наші доживуть до цього осяйного часу?

— Доживуть! Вони житимуть в оновленому світі!..

Ця зустріч живлющим теплом зогріла серце Абаю, осяяла радістю його очі, давно затуманені скорботою. Він наказав поставити на стіл багате угощення, частував дорогого гостя і разом з ним пив вино, якого давно вже не вживав. Ніч промайнула непомітно. Абай читав Павлову нові вірші, написані протягом останнього року, а переклади свої з Лєрмонтова, Байрона і Гете співав під домбру, на створені ним самим мотиви.

Перед світанком Абай вийшов провести Павлова на тиху, темну вулицю. Підсаджуючи його в тарантас, Абай сказав, що цим разом не поспішатиме додому в степ. Він залишиться в місті і постарається ближче зійтися з робітничим людом. Коли тарантас зник за поворотом і поет залишився сам, він відчув, що колишній біль зникає з його серця