Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

незліченні сопки і пагорки з загубленими серед них аулами. Абай змалку знає кожну родину в тих аулах. Скільки око сягає, тягнуться могутні кряжі Чингісу з дальніми шпилями Борли, з крутими горбами Туйє-Оркеша і Токпамбета. Ще далі здіймається широкогрудий Карашоки, населений родичами Абая.

На сході височить двоглавий Шунай, трохи нижче — зигзаги строкатих скель Догалану, а ще нижче, починаючись біля підошви Туйє-Оркешу і Караулу, прослався безкраїй білястий степ. Самотні гори Шунай, Догалан, Орда, що ніби пливуть у мареві широкої жовтої рівнини, тепер здавалися Абаю велетенськими блакитними кораблями, що борознять гладінь спокійного моря. Вони пливли з таємничого царства казки назустріч мандрівникові, що загубився в пустелі. Перед Абаєм постав світ, немовби навіки нерухомо застиглий: скам’янілі стародавні потвори, скам’янілі в мовчанці люди, скам’янілі аули і міста — ніде ні звуку, ні єдиної ознаки життя. І тільки безшумно пливуть у безконечність жовтою рівниною кам’яні кораблі самотніх верховин…

Абай відчував приємну легкість. Прохолода, що раптом повіяла з боку Чингісу, сповнила все його єство невимовним щастям. Він розстебнув чапан і сорочку, підставляючи груди благодатному свіжому вітерцю, який, ніби струмінь прозорої чистої води, м’яко обмивав йому шию, руки, обличчя.

Звідси, з вершини пагорка, овіяного вечоровою прохолодою, Абай оновленим зором вдивлявся в широкий тихий край, де він народився і виріс.

Під променями призахідного сонця невпізнанно змінився весь навколишній світ. Напрочуд виразно вимальовувалися висоти Караулу і Кольгайнару. Тепер вони вже не здавалися мертвим безформним громаддям, а поставали в золоті скісних променів радісними, оновленими, живими. Але з ними зітнулися рудуваті сопки Кидиру, що височіли на заході, і затінені схили Шунаю. Вечірні тіні згустилися на тісних пасмах хребтів, немовби важке минуле, застигши в холодному мороку часів, залишило тут свої згубні сліди. Втіленням безнадійності й лихоліття височать у похмурому відсвіті минулого дня кручі, вкриті холодною, охмареною тінню, нагадуючи сонячним верховинам Караулу і Кольгайнару про скорботний смуток життя. Ніби прислухаючись до цього безмовного нагадування, почали меркнути і шпилі. І тут точилася одвічна боротьба між променистим світлом і похмурою, наступаючою тінню, ніби відбувався герць між добром і злом.

Абай повільно обводив поглядом гори і долини і всім єством своїм відчував, як невблаганно насуваються сутінки. Пітьма перемагала світло, тіні зливалися в суцільний морок. Наставав час, про який Абай колись сказав: «Тужливе серце моє ділиться таємницями з сутінню ночі». Відблиск надвечірньої заграви повільно вмирав на пасмах скель, ще освітлених її останнім золотавим сяйвом, але на заході гори вже злилися в єдиний темний масив. Сутінки огорнули все навколо непроникною своєю запоною. Вітерець, ще недавно лагідний, міцніючи, потягнув холодом…

І в цю мить Абая осяяли нові думки, несподівані для нього самого. Рідна земля ніби заговорила з поетом виразною, живою мовою. Перед Абаєм, що зійшов на високий, перевал свого життя, пролинали минулі дні.

Чорні масиви гір і померхлі степи відкрилися перед ним, як книга, сторінки якої зберігали сувору історію його власного многотрудного життя. Багато місць, на яких при гаснучому світлі сонця затримувався його погляд, говорили йому про пережиту радість, але вони нагадували і про тяжке горе, і про гнітючий сум, і про смертельну скорботу, і про отруйну злість ворогів. Нескінченною низкою проходили перед його очима люди, які вже давно пішли в небуття, і події та діла, що давно відшуміли. Абай неначе перебирав довгий ланцюг свого життя, і рідна земля свідчила про кожну його ланку. І хто знає, чи не зберігає вона ще не відомі людству таємниці? Чи не дрімають в надрах гір загадкові сили, приховані багатства, здатні перетворити ці жовті долини на казкові долини щастя? Можливо, цей поснулий у вічному безгомінні світ тільки скований злими чарами лихоліття, але настане інша пора, і прийдуть сюди інші, нові племена і пробудять поснулі, заворожені сили…

Так міркував Абай, і в душі його ворухнулося несміливе бажання: воскреснути в іншому, новому столітті і бодай краєчком ока побачити його чудеса!

Разом з мрією про майбутнє прийшла і тривога про сучасне. Так, прийдешнє чудесне, але воно виросте з сучасного, подібно до того, як сучасне виникло з минулого. Що ж з наших сьогоднішніх днів гідне того, щоб квітнути у віках, приносячи плоди свої новому щасливому людству? Хто з людей нашого покоління здатний підготувати грунт для осяйного майбутнього?

Від цієї думки серце Абая болісно стиснулося. Народ його живе в страшенних злиднях, у темряві й неуцтві, які правлять ним, схожі на чорних дияволів. Невимовна скорбота пойняла душу поета. Піти б з цього життя, вмерти, згинути, пропасти…

Але то не було безсилим благанням про небуття подоланого злигоднями і смутком серця. Це був гнівний запал, раптовий шквал обуреної душі: відкинути геть мерзенність свого середовища, відвернутися від його безглуздих і ганебних справ!

Але тут нова думка осяяла Абая, обличчя йому посвітлішало, гордовита усмішка промайнула на губах. Пригадав недавню розповідь Дармена, яка до часу немовби зберігалась у глибоких схованках серця. Так, лютують сьогодні лиходії, шаленіють спустошливі бурі, але вже чимало є і справжніх людей, які відважно йдуть назустріч прийдешньому, таких як Базарали! Справжня рідня поета — це прості люди, що грудьми стали на захист зневаженої людської гідності. Не під родовим прапором об’єдналися безвісні вихідці з безкінних аулів, щоб покарати лиходія за знехтувану ним справедливість. Хіба не в цьому, хай ще невеликому, але благородному діянні виявилися нові сили нового суспільства? Хіба не їм судилося посіяти добре насіння майбутнього?..

Такий був підсумок важких роздумів, що цілий рік терзали Абая. Повагом повертаючись додому в нічній темряві, він мріяв про якусь людину майбутнього, котрій він міг би довірити найпотаємніші думи і почуття. Стати б віч-на-віч з нею, подати їй вістку про себе, від серця до серця. «Чи зрозуміє ця людина мене, що ріс у тривожну епоху лихоліття, чи збагне мою гіркоту і мої сподівання, чи зможе зазирнути в глибінь моєї душі? В степу, оповитому кромішною пітьмою, боровся я сам супроти тисяч, вперто піднімаючи у кволій руці своїй малий світник. Чи зрозуміє щасливий нащадок, прочитавши рядки, мною написані, самотнього шукача шляхів у часи бездоріжжя?»

— Збагни мене і зрозумій! — ніби стогін, рвалося з серця поета.

Гаряче хвилювання, вихор думок, доти йому не відомих, охопили Абая.

Зайшовши до юрти і коротко звелівши Айгерім засвітити лампу, Абай вийняв папір та олівець з різьбленої шафки, що стояла в узголів’ї ліжка, і грудьми припав до великого круглого стола. Замкнутий у світлому колі лампи, він квапливою рукою накидав на папір гарячі, трепетні рядки. Цього вечора народилися нові рядки