Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

Дев’ять років минуло від першої фази війни за Крим. Я, по один бік від

силового поля, читаю твір про Крим, написаний у потойбіччі. Дев’ять років —

це рівно стільки, скільки спливло від початку облоги Трої, коли відбулися події

безсмертної

«Іліади».

Роман про Крим Світлани Тараторіної схожий на сон, навіть уривки сну.

Але спить не авторка — спить сам Дешт (так названо Таврію). У худліті нечасто

фігурує степовий Крим, хоча саме він становить три чверті півострова.

Романтично налаштовані туристи-писаки бачать екзотику моря й гір, дехто

навіть примудряється втрапити в «нетрі й джунглі» та успішно там «заблукати».

Наче прихована частина айсберга, степовий Крим торкає лише глибокі й

поранені душі. Першим, кого згадую, був Адам Міцкевич: його незабутній

«сухий простір океану», яким поміж коралами бур’яну пірнає віз.

Цей світ побачила й авторка роману «Дім солі». Дешт перенесено в часи

апокаліпсису, зелені луги залишились у віршах. А провідником створеного

людьми пекла слугує другий співець Дешту — коктебельський символіст

Волошин.

Степова міфологія настільки прадавня й настільки несхожа на декоративні

красоти узбережжя, що просто не мала сильно змінитися навіть через таку

дрібницю, як кінець світу. Кіммеринці (так у романі звуться кримчани —

кримські татари) — такі самі частки того суходільного океану, як сіль — рожева, біла, жовта, — що по неї ходили чумаки.

Давній обряд викликання дощу — це лише маленькі двері до минулого, і

читач провалюється у вирви часу, потрапляє то в епоху червоного терору, то в

середньовічний Крим, то в часи догрецької ще країни таврів, які поклоняються

кровожерливій Діві.

Золота Колиска — артефакт, що про нього відомо з давніх міфів, — стає

невловимою і дуже бажаною річчю, а полювання на неї мотивує кожного, хто

любить прості рішення складних проблем. І як заведено, у гонитві за бажаним

попереду завжди злочинці — великі та дрібні.

Швидко звертаєш увагу, а потім і звикаєш до того, що персонажі роману

переймаються насамперед суто фізичними почуттями й роздумами. Мутації, хімія, хірургія, стихії, м’ясо, виживання… Шкода це визнавати, але подано

психологічний портрет «пересічного кримчанина», який удалося схопити

авторці — схопити, може, навіть точніше, ніж хотілося б.

Інша грань характеристики — це одержимість ідеями як головна риса

буквально кожного героя роману. В одних це вдалося вповні, в інших, епізодичних, — підкреслено, часом однією фразою, однак і цього достатньо. Це

знову-таки дзеркало сучасних кримчан — таких, якими їх іще застала авторка і

якими й тепер, в окупації, спостерігаю їх я.

2014 року нам обом (дозволю собі висловитись і за Світлану) довелося

побачити безліч особистих маній, що вони штовхали кримчан на зраду, доноси, удари в спину. То були дуже меркантильні мотиви: давня неприязнь до сусіда

через мало не кайдашівську грушу, сімейні чвари, майнові, службові, спадкоємні; це могла бути просто ненависть до людей, що паркуються під вікнами (чи, навпаки, — до тих, чиї вікна виходять на твою нелегальну парковку). Це

гротескно й заразом переконливо втілила авторка в образі Гєри: усі

думають, що він видатний злочинець байронівського штибу, а той

переймається хатиною, яку здобув у минулому житті, удавшись до низки

злодіянь.

І водночас ці мізерні мотивації завжди стимульовані претензіями мало не

космічного масштабу: розум дрібного шахрая, поклепника, заздрісника генерує

небачений збірний образ ворога, теорії змови, історичні фантазії, що надають

жахливим, але все ж таки дріб’язковим чинам ідейне підґрунтя — не лише

самовиправдання, але й самогіпноз.

Химерність роману дає авторці максимум можливостей щедро, тобто

масово, описати таких ідейних волоцюг, а також — заради справедливості —

вивести й героїв, що обрали благородний шлях, на той самий, найнижчий, рівень

самомотивації. Це вдалося блискуче. Авторка не стоїть «над сутичкою», ототожнюючи схожі первісні мотиви антагоністів і героїв, а на правах творця

цього світу каже: «Так, мотиви у всіх схожі; питання в тому, на який шлях вони

тебе штовхають, а це вже твій вибір».

Незвичний для химерного жанру чіткий поділ Добра і Зла посилюється

насамкінець; це вже провокує гостру критику роману як «надто емоційного», але

кримська тема саме такою і є: усі сірі тіні, хоч би як ховалися посеред білого-чорного, урешті мають обрати, чи вони темно-білі, чи світло-чорні.

Утім, кожен читач зробив цей вибір уже давно, коли вперше відповів на

запитання-гасло: «То чий Крим?» Тому його не злякають жахіття «Дому солі»: кажуть, що покоління війни не боїться вигаданих страхів, а радше відпочиває за

їх допомогою від буденних воєнних переживань.

Алі Ден’ізджи, АР Крим, Україна

Примітки

Ак-Шеїх ( кримськотат. «білий шейх») — найменування низки населених

пунктів у Мангитському кадилику Криму, зокрема досталінська назва селища

Роздольне. Ногайське походження топоніма пов’язане з привидом білого вождя

(білий — колір жалоби), що являється кочовикам та віщує смерть і біду.

Прототипом, можливо, був Шейх-Ахмет — останній хан Великої Орди, зраджений ногайцями та перетворений на примару помсти й покарання.

Албасти — зла чаклунка-людожерка, героїня кипчацької міфології, упосліджене втілення нетюркської жінки. Має світле чи руде волосся, бліду, аж

прозору, шкіру, кам’янисті очі (зелені, сині), гротескно великі та жахливо

обвислі груди. Нападає на чоловіків, щоб випити їхню силу й понести дитину.

Краде дітей, підмінює жінок, дочок, сестер.

Андир-Шопай — ногайське божество грому, чиє ім’я походить від індо-іранського Індра. Однойменний ритуал ногайців із викликання дощу — обряд із

перевдяганнями, піснями на могилі та обов’язковим принесенням у жертву

тварини чорної масті, купленої всією толокою.

Болбочан Петро Федорович — полковник УНР, який 1918 року на чолі

Запорізької дивізії звільнив Крим від Червоної армії. Але після перемоги, 29

квітня 1918 року, у Києві стався гетьманський переворот. Брав участь у

повстанні проти гетьмана. Згодом його звинуватили в змові проти Симона