Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

що завгодно, лиш би він не робив галасу. Але це були непотрібні побоювання. Бо Грицьо старанно виконав накази кума. Ще ніколи в житті посіпаки не спали так міцно й солодко, як нині. Вже настала ніч, коли Василюкові розкували та звільнили всіх людей, які були в катівні. А потім гуртом, але тихо, пішли до вартівні забирати свою зброю та свій одяг, які були там поскладані. Шепіт в’язався з шепотом, розгойдувався, піднімався шум, вигравав. Як повідь Черемошу, що тихцем уночі напливе з далеких гір високим валом і несподівано накриє сплячих. Ключники все ще спали. Вирішили їх нарешті розбудити. Досить уже відпочили. Однак це було нелегко. Сам Чупрей узявся до роботи. Тряс кожним з усієї сили, і лиш тоді, коли той чи інший відкривав одне око і бачив над собою озброєного велетня Чупрея, вони вмить тверезіли, неначе весь спирт раптово випаровувався. Як Чупрей підкинув тапчан, на якому спочивав наглядач, то той відразу, як мала дитина, побожно благав навколішки про життя. Василюкові товариші нікому не робили ніякої кривди. Нікого не штурхали, не відігравалися. Тільки казали всім бути тихо, швидко збиратися та йти з ними. Тієї ночі спорожніла вся катівня. На світанку були вже на горі, на Сокільськім, над прірвою. І там повклякали й молилися до сонця, промовляючи стару молитву Василюкового роду. Тільки Куділь, за наказом Дмитра, помчав наперед, на Голови, а разом з ним Грицьо, аби попрощатися з родиною, з Біланею, з корівками і телятками.

Після молитви зійшли вниз до водоспаду Сикавка і звідти відпустили на волю посіпак, поважно і строго наказавши їм, щоб добре себе поводили, щоби вдень і вночі вважали, аби відтепер не кривдити людей.

Посіпаки дійшли на Соколівський верх і звідти побігли до Кут. Відразу після їхнього відходу втікачі переправилися через Ріку на волоський бік.

Тоді прийшла злива з громами і блискавками. Світ затягнувся хмарами, посіпакам важко було дістатися до Кут. Піднялися ріка і потоки. Погоня була неможлива. Сонечко знало, коли показатися, а коли сховатися і випустити хмари.

Коли все на землі обмануло, Дмитро зрозумів, якому могутньому володареві довіряти. Тепер усі були вільні. Товариші були вільні, ґазди були вільні. Води, які небезпечно розлилися, оберігали від погоні.

«Кінець опришкам»

Усі сиділи на волоському березі, сховавшись у гущавині молодого лісу. Внизу під кичерою простягалися блискучі від роси луки, геть рожеві від квіту, який там буває влітку. Поглядали з гущавини на лядський бік. Їх цікавило, чи з’являться десь там, на сокільських скелях, посіпаки та військо. Самі мали досить чудернацький вигляд, бо на вимащені у катівні, порвані, закривавлені й загноєні сорочки повдягали свої речі, які забрали у вартівні: прекрасні червоні каптани із золотими ґудзиками, нові кожухи, сердаки, великі торби, вибиті мосяжем, та білі манти, вишиті червінню й золотом. У торбах знайшли флояри.

Дивлячись на сокільські скелі, питали Дмитра, чи мають тут сидіти тихо – бо, може, він накаже зненацька напасти на погоню, – чи можна палити ватри й шуміти. Дмитро дозволив палити ватри, дозволив грати на флоярах. Так вони відпочивали, курячи файки, розмовляючи та пробуючи флояри. Нарешті вернувся Куділь із двома конями, нав’юченими золотом. Узяв із Василюкової буковинки стільки золота, скільки міг навантажити на двох коней. Десь високо перебрів Білу Ріку й поперечними плаями, ідучи волоським боком, добрався до товариства.

І тоді Дмитрик казав розділити те золото між ста п’ятдесятьма людьми, яких він визволив із катівні. Наказав їм розійтися світом, може, збудувати собі якусь хату й осісти  – хоч би десь серед пущі на волоській стороні.

Коли всі в один голос стали просити, щоб створили нове товариство, щоб Дмитро далі ватажкував, щоб іще раз вигнати мандаторів, а потім гуляти і воювати, він промовив пам’ятні слова, що їх переповів Андрійко:

– Кінець опришкам! Це я вам казав після того, як ми вигнали зрадника Плетіня. І саме цю відповідь мав для тебе, отче Климе, тоді вночі, коли ти нам повістував про Пилипка. Але недобрий був час про це говорити. Скажу тепер. Відтепер уже хіба такі будуть опришкувати, що з бабської кліті будуть тягнути дукати. І щораз гірші, такі, що навіть білий гріш із бербениці почнуть вишкрябувати. Не ваше це, не юнацьке діло. Кожен ґатунок має мати якесь місце на світі. Настроєний має бути до світу, як струни в цимбалах. Мусить бути потрібний. Так, як є у пущі між звіриною, так само між людьми, так і з родом нашим молодецьким, юнацьким.

Для чого ж було юнацтво, для чого були ми? Аби зібрати товариство, аби розширити товариство на цілий світ гірських людей, аби звідси рознести свободу далі. Нині вже цього юнаки не зроблять, не зможуть зробити. Лиш один раз відкрилося нам щастя, як один раз народжується людина. І один раз з’явився великий чарівник, старий цісар, що мав відкрити світові нашу свободу, те рідкісне і важне зілля, як переказував граф, цісарський посланець. Тільки раз загадки, наче святе письмо, вказали нам дорогу. Стара свобода потонула, новий чарівник не з’явиться. А чого вартий цей світ без свободи? Ми діти Верховини, ми тільки вояками свободи можемо бути. Будуть шуміти ці буковинки, або їх вирубають, розквітатимуть роди ґаздівські, або їх втопчуть у землю. Але вже не наш, не юнацький стан.

Свобода тут буде завжди, так гадаєте? Але хіба кожен для себе, для себе кожен ґаздонька, для себе і зрадник. Що пагорбок, то інша установа, інше право. Ось тому-то мандаторський порядок усюди візьме гору… Кінець опришкам!

Тому, братчики пишні, розв’язую ваші руки від громової присяги. Нехай і Він розв’яже вас, той Святий, що мене на ватажка громом призначив… Але чи підете воювати, чи ґаздувати в чужі краї, такий один закон має для вас ваш ватажко, і сам громовий Святий наказує це грізно: бідарів щадіть, кривди бійтеся, за гріх то майте, щоби працю нищити.

Задумалися юнаки, слухаючи цю промову, деякі плакали, як малі діти. Тільки Куділь голосно озвався, а Куділь мало коли говорив:

– Я не складав ніякої присяги. Пам’ятаєш це, Дмитрику? Тільки дав слово лісове, стрілецьке. Слово – це життя, не можеш нені своїй повернути життя. Слово моє залишається з тобою, Дмитрику.

Ще чекали на Гриця Багана, а тим часом Дмитрик повістував їм, як колись:

– Послухайте, який сон мав мій лельо. Того дня мені його оповідав, коли я вернувся останній раз із Кремениці, коли застерігала мене рушниця. З’явився йому уві сні, прилетів до нього старий дід-сип,