Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Дмитрик говорив пошепки, дедалі тихіше, щоб ніхто не чув. І Грицьо побачив, що бісиця попустила, що Дмитрик уже цілком християнські, розумні думки має в голові. Раптом охопив його страх, немов прірва перед ним відкрилася.

– Тож, брате, пан мандатор розгнівається на мене, і що буде з моєю хатою, з моєю худобою? – закричав Грицьо надто голосно.

– Говори тихо! Бо я розгніваюся і на тебе, і на твою худобу, я і все моє товариство. Вибирай, кого маєш боятися: здохлого мандатора чи мене – мольфара Дмитра, що сонечкового роду вогняного! І славного Чупрея! І твого сусіда, старого Клима, що не один двір, не одне ґаздівство – не таке, як твоє, – з димом пустив. Іди вже, все до словечка виконай. А ні, то за хвильку ціле товариство закричить, що ти наш спільник. І за годинку будеш при протоколі сидіти на залізних гвіздках разом із твоїми свідками. До того ж післязавтра – хто знає, може, навіть завтра – з’являться тут муравлиськом погані сироїди. Корови й телята твої миттю зжеруть, одне за другим; хату тобі рознесуть і роздзьобають, а ти будеш сидіти високо на деревах. Такий-от ґазда, що на галуззі має садибу, з вивірками та совами у побратимстві.

– І хто ж вас захистить, якщо юнацтва не стане?

– Тому пам’ятай: меду з міцним спиртом цілу бербеницю! І безперестанку дуже дякуй тому псові наглядачеві!

Онімів Грицьо. Ще вчора посіпаки щедро частували його гарапником і києм. Без нагани. А тут рідний кум, такий ласкавий і щедрий чоловік, сам Дмитро, тепер, немов по голові, щедріше обдарував його не одним кілком від вориння, а тридев’ятьма 27 нараз.

– Гнобить вона його, видно, розпусна бісиця, ссе сироту, як павук його обплітає, – оце і все, що Грицьо зрозумів.

Врешті вирішив: нема чого, з опришками треба жити добре. Тут жартів нема. Що тут можна знати. Як тут ґаздувати? Там ті протоколи панські, тут опришки, а там трохи далі знов ті сироїди чортячі. Так чи інакше, треба буде кума свого врятувати. Той пан мандатор – то взагалі не кум і поганої віри. Так що треба буде зробити, як каже ватажко.

Невдовзі по тому заскреготали ключі в замку Грицевого катуша. Скреготали ті ключі заіржавілі, скреготали довго, радісно. Тоді Дмитрик іще раз шепнув: «Велика бербениця, як півміха». Врешті відчинилися двері й увійшов із шумом наглядач, голосно сказав:

– Ну, йди вже нарешті, Грицю, на волю. Ми майже забули про тебе. Ой, так, бо сьогодні нашого мандатора смертю вразило. Не дочекався бідолаха повішання цих збуїв.

Світло сонячного дня засліпило Грицеві очі, а ця звістка засліпила його радістю. Виходячи з темряви на світло, хотів крикнути:

«Най тепер гнівається мандатор! Най собі правнуків своїх вішає там, у Архиюди! Визволю я вас, Дмитрику, піду з вами, хоч би проти сироїдів».

Але вголос тільки сказав:

– Твоя воля, святе сонечко!

Зробив усе так, як йому наказали. Пішов до міста, узяв собі у вірменського купця пару золотих, сказав йому, що може йти брати биків чи волів, а чи навіть корову, яку захоче. Повернувся до вартівні з запасами. Солодко промовляв до наглядача, з повагою і сміливо:

– Пане найстарший, ви ж були для мене, як рідний батько (а саме цей наглядач найбільше лупив Гриця). От, помер мандатор, хоч пан, та душу якусь мав, і хто знає, що з нею тепер. Справмо йому поминки, похоронне посижінє.

Солодко примовляв, солодким медом його поїв, але й міцним. Кляв опришків і бунтівників, скільки влізло, а смердючих гицелів обнімав, як братів рідних. Усіх уважив, нікого не забув. А сам, ніби п’ючи, лив у рукав або брав до рота, потримав і випльовував. Стільки тоді смачної горілки змарнувалося! Тільки язик собі спік.

Отож іще не настав вечір, а кожен уже лежав там, де приліг. А Грицьо допомагав кожному вкластися з такою дбайливістю, ніби своїм храмовим гостям – аби хтось не упав, аби не прокинувся, аби не перервав відпочинку.

Чи на Головах, чи на Річці, чи на Перехресному та в Ясенові і навіть там на Жаб’ї, межи тим жидівським і циганським людом, чи не кожна старша людина ще й тепер може детально розповісти, як то Грицьо Баган напоїв стражників, як, ніжно вкриваючи ліжниками й турботливо вкладаючи спати наглядача, викрав у нього ключі, кліщі, молотки, ножиці. Як урешті визволив Дмитра та юнаків, ламаючи кліщами кайдани. Як невинний простак перекреслив усі плани влади. Висміяв ціле каральне право шибениці, він, дурненький Грицьо. Це тому на світанку посміхнулося сонечко, шепочучи Дмитрові на вухо.

Уже вечоріло, коли звільнений від кайданів Дмитрик у товаристві Гриця, тримаючи в’язку ключів, заходив до головної катівні, де була більшість товариства. Якомога тихіше відкрив двері, хвильку подивився і шепнув:

– Гуки! Де ж ви, мої гуки.

Ніхто з в’язнів не спав. Чекали на вечерю, але сьогодні її не було. Однак усіх страх пройняв морозом, коли у темряві вони побачили високу постать Дмитра. Дехто подумав, що то дурійка чи гарячка і його охопила, і сам ватажко йому привиджується, а може, дух його кружляє у цій кривавій, зачарованій катівні. Щойно Куділь отямився перший і тихенько заспівав:

Гей! Гуки, ми гуки, ми ярі молодці.

І відразу розвіявся крижаний чар страху. Але мить була небезпечна. Бо юнацтво могло розспіватися і розгаласуватися від такої радості. І нічого б не вдалося. Тоді Дмитрик одним чарівним помахом пальця прикував їх до землі, замурував їм уста. Кожен радів, шумів і сміявся тільки всередині себе, так, як оте Довбушеве джерело під Ґаджиною гуде, булькоче і сміється у скелях.

Ламали кайдани, розрізали пута, розкували одного за другим. А ті, що були вже наполовину розковані, допомагали іншим. Усі цілувалися, обнімалися і плакали. Нарешті знайшли Чупрея у якійсь темній дірі, прикутого до стіни стількома важезними ланцюгами, що важко було їх підняти. Розшукали й Клима, закривавленого і зраненого. Тим часом інші вже вийшли пильнувати сплячих стражників, аби якийсь не прокинувся і не здійняв тривоги. Усі снували тихо, мов духи. І лише Грицьо Баган, хоч нібито вдень переважно випльовував горілку, викрикував часом надто голосно, погрожував мандаторамта посіпакам мстиво, а їхнім матерям непристойно. Ймовірно, якась крапелька таки протекла попри той ошпарений язик. Такий увійшов у нього юнацький дух. Як опришок, то опришок, псяча ваша віра! Видно, що все ж опришок. Дмитро обіцяв йому все