Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

король вітрів. Мав голу сип’ячу шию і велику лису голову, оточену вінком білого волосся. Біле довге волосся спадало, наче грива, йому на шию. Ніс загнутий, як дзьоб. Коли склав крила, вони прикривали ціле тіло і волочилися по землі. Зухвалими пташиними очима довго дивився на тата. Потім узяв мене у свої крила і поніс до сходу.

– Подивіться, як той птах-вітер розбиває хмари. Як гуси розпорошені кудись летять. Така і наша доля, наша дорога. Така-от наука вітру.

На світі вже цілком випогодилося. Вітер порозбивав і порозривав хмари, і тепер вони пливли на схід.

Нарешті з Голів, дуже повільним кроком, повернувся Грицьо Баган. Було видно, як неохоче він розстався зі своєю хатою. Але лиш трохи відпочив, відразу, без зволікання, якнайшвидше хотів напасти на катівню:

– Підпалити, розвалити катівню, погуляти в місті серед полудня так, як співається.

Так йому захотілося.

Посміхався Дмитро, всі сумно посміхалися, згадуючи славетну виправу на летючих кораблях, згадуючи всі свої колишні бої. Дмитро і Грицеві давав золото, чимало золота, але Грицьо не хотів брати.

– Заробити треба, братчику! Ото тобі штука брати готові скарби! То не по-ґаздівськи. Коли тобі не дають жити звичайно, не дають плекати корів і теляток, то треба заробити, але самому, по-опришківськи! Як ті наші давні роди. Як опришок, то опришок! Я йду, а ви – як хочете.

Так казав Грицьо Баган. І хоча він якнайменше був схожий на ватажка, не одному з товариства закортіло повернутися до лісового життя.

А Дмитро ще для втіхи додав:

– Минуть колись усі ті мандатори, уряди, згниють під плотом, розлетиться на порох їхнє урядове право, розвалиться неволя, сама собою. І в нас, і всюди. Бо збережеться пам’ять про свободу, про стару правду – переживе пісня.

Поки вирішували, чи зібрати наново з Грицем добровільне товариство, чи вже розійтися, сиділи там при ватрі. Знали, що Дмитро все розуміє найкраще, однак, коли їх вигнали з хат, шкода було розходитися, шкода покидати старе товариство. Але що ж то за товариство без цього ватажка?

Дмитро вже нічого не говорив, тільки грав на флоярі. Інші також пробували флояри, щоби вторити. Мимовільно прилаштувалася, приєдналася одна флояра до другої. Грав Куділь, грав Чупрей і старий Клим, і пан Осьвєнцімський теж, і наймолодший із них Мартищук. З давніх товаришів бракувало тільки Лизуна, якого, коли впав від пушкарської кулі, добрі люди поховали десь там при плаї, над Просічним. Грали хором усі флояри, скільки їх там було. А коли Куділь натрапив на мелодію, звану Довбушевою, Дмитро, прощаючись із рідним краєм та з товариством, згадав пісню, яку виспівував собі на самоті під час першого зимування на Льодовій Бабі. Відклав флояру, заспівав пісню про те, як помирав Довбуш.

Сидить сокіл на тополі

І співає не по волі,

В нього крила обгоріли,

Ноги в ранах заболіли.

В Чорногорі, в полонині

Лежить Довбуш на пустині,

Порубаний, постріляний,

Ллється кров з важкої рани.

То розпалить ватру буйну

І багаттям рани гріє,

То думає тяжку думу

І про воду зимну мріє.

Гей, соколе, брате сивий,

Хоч ти будь ми незрадливий,

Полети до мої мами,

Най ми зцілить мої рани.

Заквилив їй жалібненько:

«Вийди з хати, стара ненько,

Принеси йому водиці

Із кедрової криниці».

І матінка прибуває:

«Де стада твої? – питає. —

Де твої череди, сину?

Так без ґазди марно згинуть».

«Ненько моя, облудничко!

Паша є на полонині.

Змий мені водою личко,

Зціли серце твого сина».

Гей, соколе, брате сивий,

Хоч ти будь ми незрадливий.

Полети до любки мої,

Най ми дасть води живої.

Вже дівчина яснолиця

Холодить чоло рукою,

Рани холодить водою

З Довбушевої криниці.

Хоче зцілити кохана,

Сльози ронить Чорногора.

«Котра ж болить тобі рана?

Чи від кулі, чи топора?

Чи широка – порубана?

Чи глибока – постріляна?»

Ой, джерельце ти, криничко,

Гоїш серце, миєш личко.

Болять мене рани обі,

Вже лежати мені в гробі.

Шкода мені братів моїх,

Що зостануться в неволі.

І в неволі, і в недолі.

В Чорногорі, в полонині

Лежить Довбуш на пустині,

Порубаний, постріляний,

Ллється кров з важкої рани…

Змовкли флояри. Скінчилася пісня. Повноводний Черемош далі грав свою стару думу.

Отак востаннє зібралося це останнє славне товариство. Так слухало пісню ватажка, громового похресника. І так розійшлося. З болем, з неохотою, як частини тіла при смерті людини, що прощаються одне з одним, розлучаються і розпадаються.

* * *

Потім уже тільки поодинокі чутки доходили про долю юнаків.

Ще якийсь час Дмитро разом із Куділем та Чупреєм крутилися біля самого кордону. Може, попри все, чекали на нові цісарські патенти, на вісті про загадки…

Ночами загадки вставали з паперової в’язниці, утікали і приходили до Дмитра. Заглядали через плечі, штовхали злегка буйними персами, щось шепотіли і зникали. Дмитро прокидався, вдивлявся у темінь.

Невдовзі вже всі дізналися про смерть старого цісаря. Про загадки не було вже ні слуху, ні вісті. Ніхто навіть не намагався дізнатися, де вони закопані чи поховані. Цісарський хлопчина – так оповідали – заляканий урядами, ані писнути не смів про загадки. Цілими днями й ночами підписував папери і ставив печатку, наче той засушений кутський правник. Марно займав святе місце. Так марнувалася цісарська спадщина.

У Туреччині Дмитро, Куділь та Чупрей спочатку розшукали козацьке військо, яке знайшло там прихисток під опікою турецького цісаря. Вступили до козацького війська, козаки прийняли їх, як своїх.

Баган та старий Клим зібрали нове опришківське товариство і бушували на волоському боці. І хто знає, де ще. Старий Клим, однак, затужив за краєм, вернувся додому. Невдовзі впіймали його посіпаки і розтрясли йому на тортурах кості. А Баган опришкував світами цілих тридцять років. Як тоді вийшов, так за тридцять років жодного разу не показався в хаті.

Про Дмитра потім було чути, що якась вдова, волоська чи турецька княжна, закохалася в нього. Наказала турецьким попам учити його письма і віри турецької. Але не такий був Дмитро, щоб серед тої попівні забути своє. Завжди був цікавий до всього нового, проте щодня по-християнськи молився до родового сонечка. Щодня увечері дивився в бік заходу, до Голів, куди мандрувало собі сонечко. Марив про старого Штефанка, Леля єдиного, людину, якій не було рівної на світі, з болем у серці згадував Оленку, дівчину, якій не було рівної на світі.

З часом він став великим володарем, став пашею, ватажком