Максим Іванович Кідрук - Твердиня

третього тижня третього місяця 3654 року. В останній колонці рядка № 34 було число — 3618 у вісімкові системі, — що, як припускав Сьома, відповідало кількості загиблих.

Програма перегнала дати у формат григоріанського календаря, і Левко записав їх на окремому листку:

27 січня 2013 (241)

24 квітня 2013

Чекати до першої з них лишалось недовго — якихось три дні.

«Три дні… Через три дні загине двісті сорок одна людина…» — подумав Левко, і волоски на шкірі здибились.

CLXXXIII

27 січня 2013 року, 22:54 (UTC +2) Рівне, Україна

Хлопець просидів перед телевізором цілий день, не пропустивши жодного випуску новин, але… нічого не сталось. Показували звичний фарш з низькопробних новин: політика, кримінал, спорт. Були одиночні вбивства, відносно невелика автомобільна аварія, пожежа, кілька фатальних випадків, спричинених необережністю у побуті чи на виробництві, але не сталося нічого, що одним махом відправило б на той світ двісті сорок одну людину. Не було вибухів на шахтах, не розбивались літаки, нічого великого не втопилось у океані.

Левко востаннє подивився на листок з датами, потому зіжмакав його, розкаюючись у тому, що накрутив себе на рівному місці, дозволивши огидним спогадам знову заполонити думки, і викинув аркуш у смітник.

Хлопець не подумав про те, що катастрофа могла скоїтись пізно ввечері, і новини про неї не встигли поширитися світом. Він також не врахував розбіжність у поясному часі між різними регіонами Землі: наприклад, американський континент довгих сім годин після того, як Україна вступила в 28 січня, був у 27 січня…

Приблизно між 2:00 та 2:30 ночі в бразильському місті Санта-Марія, штат Ріо-Ґранде-до-Сул, у дискоклубі «Kiss» (у якому повним ходом йшла вечірка під назвою «Aglomerados», організована студентами місцевих вузів) внаслідок використання заборонених піротехнічних засобів розпочалась пожежа. У клубі на момент займання відпочивало понад тисяча людей. Коли зал затягло димом, здійнялася паніка, і молодь ринула до виходу, створюючи жахливу давку. Невдовзі один за одним хлопці й дівчата осідали на землю, щоби більше не піднятись, наче безликий ангел, який зійшов з-під землі, торкався їх і вкладав на підлогу. Вони вмирали не від вогню чи від жару (багаття палало на сцені, далеко від виходу), вони задихались від надзвичайно токсичного диму, що виділявся при горінні звукоізоляції, якою були обкладені стіни клубу. Загинуло двісті тридцять п’ять молодих людей. Ще шестеро померли протягом тижня в лікарнях, довівши кількість жертв до двохсот сорока однієї.

Хоча це не мало значення, адже вкрай мало світових каналів показали новину. Навіть якби Левко весь наступний день не відлипав від екрану телевізора, він міг проґавити сюжет про трагедію в Санта-Марії. Кілька українських сайтів розмістили повідомлення про нещастя в клубі «Kiss», та загалом подія набула розголосу лише в Бразилії.

Що було справді прикро, то це те, що Левко зігнорував останню із записаних Семеном дат — 24 квітня 2013 року. Цього дня у місті Савар (неподалік Дакки, столиці Бангладеш) обвалився восьмиповерховий комплекс «Rana Plaza», в якому розташовувались фабрики брендового одягу, десятки банків і магазинів (загалом працювало п’ять тисяч людей). Майже три тисячі працівників опинились під завалами, з них не вижило понад тисяча. Про трагедію трубили по всіх ЗМІ, починаючи з того дня, коли вона сталася, але Левко на той момент уже забув про перелік дат, списаний росіянином зі стін Чорної кімнати. Другу половину середи, 24 квітня, хлопець безцільно тинявся по Рівному, радіючи з того, що на вулицях рідного міста так мало рудих чоловіків.

А в цей час зіжмаканий аркуш із датами катастроф догнивав на сміттєвому звалищі неподалік Рівного, що на заході України.

8 лютого — 26 квітня 2011

Київ

21 вересня 2012—15 травня 2013

Київ — Рівне — Кіровоград — Prešov (Словаччина) — Київ

7—27 червня 2013

Москва (Росія)

Післямова

Задумка «Твердині» зародилась задовго до того, як у моєму мозку замерехтіли перші картинки з технотрилера «Бот», втім, «Бот» з’явився на рік раніше за «Твердиню». Я взявся за «Твердиню», але скоро мусив відкласти рукопис (чого я страшенно не люблю робити, бо майже завжди… десь у семи випадках з десяти… залишена на потім ідея стліває до чорноти, скисає, неначе чашка молока, що простояла, необачно залишена на сонячному підвіконні, двадцятиденну відпустку). Якусь одну причину виділити важко. З одного боку, написавши шістдесят перших сторінок «Твердині», я несподівано (з легким моторошним поколюванням у грудях) усвідомив, на що замахнувся. Стівен Кінг порівнював процес написання роману з викопуванням кістяка доісторичної тварини. Письменник надибує «скелет», частина якого виходить на поверхню, зазвичай не маючи уявлення, що ховається в глибині, не осягаючи ні форми, ні розмірів своєї знахідки, і після цього береться цей «скелет» видобувати. Почавши «Твердиню», я гадав, що натрапив на рештки звірятка завбільшки з кімнатну собачку, якого-небудь шаблезубого пекінеса чи щось таке, але згодом, старанно й обережно відгортаючи ґрунт довкола «скелета», виявив, що віднайдена мною тварюка цілком імовірно відгризала голови тиранозаврам з такою ж легкістю, з якою ми відкорковуємо пляшку вина. «Тварюка» була величезною. «Тварюка» була потужною і складною. Я розумів, що роман не може стати подобою «Пляжу» Алекса Гарланда, цікавою, але пласкою історією про друзів, що надибали в Таїланді ізольовану від світу общину відлюдників. Я мусив більш ґрунтовно пропрацювати мотивацію вчинків Джейсона Х’юз-Коулмана і його команди, ретельніше обдумати технічні деталі (кількість і типи гелікоптерів у книзі, потужність генератора тощо — це не тривіальні вигадки, а акуратно підібрані подробиці, без яких існування в такій глушині, як Мадре-де-Діос, є неможливим), вплести в сюжет суперечливі факти альтернативної історії. Зрештою — я мусив вигадати неіснуючу писемність! І я закляк, наче людина перед розчиненими дверима ліфта, котрій замість тьмяно освітленої і трохи смердючої кабіни відкрилась холодна чорнота глибоченної шахти. Я знав, куди копати, проте не копав, побоюючися, що не здатен зібрати той «мега-скелет» докупи.

З іншого боку, наприкінці 2010-го, паралельно з появою перших сторінок «Твердині» і вичавлюванням з себе останніх абзаців «Любові і піраній», окреслилась фабула технотрилера «Бот». Я вештався пустелею Сахара на заході Єгипту і в буквальному сенсі переживав наяву окремі епізоди з «Бота» (присягаюся: були моменти, коли я почувався глядачем у кінозалі, а іноді — й того більше — персонажем власних фантазій). Я не хочу сказати, що «Твердиня» є вторинною стосовно «Бота» (по-перше, про це не мені судити, а по-друге, здається, швидше навпаки — фабула «Твердині» ширша). Просто «Бот» тоді здавався не настільки сюжетно викрученим, більш струнким