Максим Іванович Кідрук - Твердиня

і прямим, а в прямих тунелях, як відомо, ще на початку можна розгледіти світло з виходу вкінці. Останньою гирькою, що перехилила шальку терезів, стала моторошність «Бота». Три епізоди — перша зустріч з інфікованим нанороботами малюком у пустелі Атакама, «побачення» Ріно Хедхантера й мертвого Вілла Ноланда, а також момент, коли один з хлопчаків начепив на себе зрізане з чилійського селянина обличчя, — немов оскаженілі від запаху крові пітбультер’єри щоночі кидались на мій мозок і шматували його. Я не став упиратись, відклав «Твердиню» і взявся за «Бот» (до слова, щойно перераховані епізоди лягли на папір, «пітбультер’єри» вшились… писання — також свого роду непогана психотерапія… хоча, як подумати, чи є сенс лікувати того, хто схотів стати письменником?). Іноді з почервонілими від безперервної роботи очима я подумки повертався до «кістяка» покинутої фабули, фрагменти якого, наче вершечок айсберга, манливо стирчали над землею, і міркував: що там — унизу? А ще думав про те, наскільки чесний сам із собою: я справді притримав «Твердиню» чи… відмовився від неї?

Робота над технотрилером «Бот» завершилась на початку весни 2012-го, проте я не ризикнув відразу по тому «відкопувати» «Твердиню». Натомість взявся за «Бразиліаду» — третю частину «Навіжених» (просто відчуваю, як у доброї половини тих, хто читає ці слова, зриваються з-поміж щільно стулених губ притишені прокляття… терпіння, брати й сестри, все буде…). 25 вересня 2012 відбулось перше публічне представлення «Бота», і вже через два дні я отримав перші відгуки. Хороші. Протягом двох тижнів через Facebook, ВКонтакті й електронну пошту мені прислали більше відгуків, ніж за всі попередні книги разом узяті, і я усвідомив, що народ «преться» від того ж, що й я. Народ вимагає нові трилери. Я відкривав файл з рукописом «Бразиліади», але не міг втулити жодного нового слова. І тоді я вирішив, що настав час повертатися до «Твердині».

Перерва — а це велика рідкість — пішла на користь. З шістдесяти сторінок першого варіанту в книзі, що ви її тримаєте в руках, не лишилося майже нічого. Єдине, що я взяв з тієї версії, — розповідь Ґуннара Левку й Семену. Решту після критичної переоцінки переробив.

Звідки з’явилась ідея роману? Книг про подорожі, про пошуки чогось у далекому десь існує чимало, і задумка «Твердині» виросла не з бажання написати роман про похід п’ятьох студентів у джунглі Перу, а з необхідності поділитися власними думками про альтернативну історію древнього світу. Базисом для «Твердині» стала моя непохитна віра в те, що задовго до інків у Перу жила невідома нам і в той же час надзвичайно розвинута цивілізація. Ця віра зародилась після поїздок до Мексики (2008) й Перу (2009) і остаточно викристалізувалась після мандрів Ліваном (2010). Я веду до того, що аргументи, викладені Ґуннаром Іверсом у барі на Гамла-стані, є моїми аргументами, і я в них вірю. Історія доколумбових цивілізацій Південної Америки зовсім не така, якою її змальовують у підручниках. Більшість істориків ігнорують подібні ідеї, вважаючи їх псевдонауковими. Але чорт забирай, з’їздьте в Баальбек у Лівані, погляньте на тисячотонні блоки трилітона і… просто ввімкніть логіку! Поворушіть мізками! І тоді ви зрозумієте, що таке справжня псевдонаука.

За звичкою (і з умислом) я максимально наситив текст описами реальних місць, подій чи об’єктів, настільки щільно зшиваючи вигадку й дійсність, наскільки це можливо. Пуерто-Мальдонадо, хостел і клініка в Куско, історія про викуп Атауальпи, бруґмансія, факти про компанію «Blackwater», «Wirströms Irish Pub», вілла архітектора Бенгта — усе це справжнє. Будете здивовані, але навіть рудобородий тіті існує. Якщо не помиляюсь, цей вид офіційно відкрили у 2008 році, і мавпочкам дійсно загрожує зникнення. Єдина річ, при описах якої я користувався фантазією, — це ліси Мадре-де-Діос. Я ніколи не був у Мадре-де-Діос, я навіть не наближався до них (собі на виправдання зазначу, що мало хто був, а з тих, хто був, далеко не всі повертались, щоб поділитися враженнями). Через це я змальовував джунглі такими, якими бачив їх на півдні Мексики біля руїн Яшчілану, в Еквадорі (містечко Пуйо за Андами) та у Бразилії (Пантанал).

Під час роботи над «Твердинею» професійних консультантів у мене не було. Усією необхідною інформацією я володів особисто або знав, де її шукати. Попри це чимало людей так чи інакше доклали руку до створення книги. Щонайперше я дякую Світлані Скляр, Івану Лопатченку та всім працівникам видавництва «Клуб Сімейного Дозвілля», котрі працювали над «Твердинею» і продовжують працювати, просуваючи книгу.

Хочу сказати спасибі своїм рідерам — людям, які, не пожалкувавши часу, вичитували сиру 2-у чернетку і давали зауваження, таким чином роблячи історію кращою. Отож, спасибі Тетяні Кучерук, Юлії Мендель, Тетяні Моцак, Анастасії Євдокимовій, Святославу Кіралю, Олексію Померенку, Олександру Живолупу, Владиславу Завадському, Олександру «Sanchos Rodrigez’у» В’юну, а також Олені Лєсовиковій. Пробачте, якщо когось забув. Я не навмисно.

Окрема (не пов’язана безпосередньо з «Твердинею») подяка Юлії Сандаковій, Віктору Романюку і згаданій вище Юлії Мендель. Ви знаєте, за що…

У буклетах ліцензійних альбомів відомих рок-гуртів завжди є окрема сторінка, на якій учасники групи сиплють подяками так званій road crew[195], команді людей, що допомагала під час промо-туру на підтримку попереднього альбому. Мій попередній роман — технотрилер «Бот» — став для мене особливим у багатьох аспектах, та найголовніше, мабуть, у тому, що з презентаціями на його підтримку я об’їхав майже всю Україну. Київ, Харків, Львів, Рівне, Кіровоград, Черкаси, Луцьк, Чернівці, Вінниця, Житомир, Суми, Гоща, Полтава, Тернопіль, Одеса, Обухів, Ніжин, Бакша, Івано-Франківськ, Дубно, Остріг, Конотоп, Дрогобич, Рожище, Нововолинськ, Котовськ… На сьогодні я можу з певністю стверджувати, що «BOT PROMO TOUR 2012/13» є найбільшим промо-туром на підтримку однієї книги за весь час існування сучасної української літератури. Що я можу сказати… Це чудовий досвід! Не буду лукавити: чудово проведений час! Звісно, траплялись тижні, протягом яких я двічі перетинав країну із заходу на схід та з півночі на південь і всі ночі з понеділка по суботу проводив у потягах. Та поза цим були десятки вдалих презентацій, сотні пар очей, котрі в якийсь момент починали мерехтіти в унісон з моїми, довгі години розмов після виступів і запашний віскі, що вбирав тепло долоні через келих. Не згадаю, в якому точно місті, чи то в Кіровограді, чи в Черкасах, я раптом подумав, що якби люди могли за бажанням проектувати власний рай, то я хотів би, щоб мій рай був саме таким: зранку — наплічник з книжками за плечима, ввечері — повна зала читачів,