Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

— Я не хочу сперечатися, містере Ґолт. Я просто благаю вас про милосердя. Вони страждають. Я благаю вас про милосердя до тих, хто страждає. Я… містере Ґолт, — спитав він, помітивши, що Ґолт задивився у простір і його очі раптом стали непримиренні, — що сталося? Про що ви думаєте?

— Про Генка Ріардена.

— Ох… А чому?

— Чи почували вони милосердя до Генка Ріардена?

— Але це… зовсім інша річ! Він…

— Замовкніть, — спокійно проказав Ґолт.

— Я лише…

— Замовкніть! — гаркнув містер Томсон. — Не зважайте на нього, містере Ґолт. Він дві доби не спав. Він до смерті наляканий.

Доктор Флойд Ферріс наступного дня не здавався наляканим, але все пішло ще гірше. Містер Томсон спостерігав за тим, як Ґолт мовчить і взагалі не реагує на Ферріса.

— Це, містере Ґолт, справа моральної відповідальності, з якою ви вочевидь не достатньо обізнані, — доктор Ферріс розтягував слова, силувано мавпуючи тон світської розмови. — У своєму зверненні по радіо ви здебільшого говорили про гріхи діяння. Але слід пам’ятати також і про гріхи бездіяльності. Відмова порятувати людські життя так само аморальна, як і вбивство. І наслідки схожі. А оскільки ми повинні судити про дії за їхніми наслідками, то моральна відповідальність — така сама.

Скажімо, через катастрофічний дефіцит продуктів висловили припущення, що, можливо, з’явиться необхідність постанови, згідно з якою слід знищити кожну третю дитину, молодшу десяти років, і всіх дорослих, старших шістдесяти, заради виживання решти. Вам би не хотілося, щоб таке сталося, правда?

Ви можете цьому запобігти. Одне ваше слово здатне все виправити. Якщо ви відмовитесь і всіх цих людей поведуть на смерть, то в цьому буде ваша провина і ваша моральна відповідальність!

— Ви збожеволіли! — пронизливо закричав містер Томсон, оговтавшись від шоку і підводячись зі стільця. — Про таке ніколи не йшлося! Ніхто ніколи не висловлював такої ідеї! Будь ласка, містере Ґолт, не вірте йому! Про таке і мови не було!

— Забирайтеся звідси! — крикнув містер Томсон, змушуючи Ферріса підвестися на ноги. — Забирайтеся! І щоб я не чув від вас жодного писку! — Він відчинив двері та вигнав Ферріса геть на очах у переляканого охоронця.

Повернувшись до Ґолта, він розвів руками і безпорадно їх опустив. На обличчі Ґолта не відбивалося жодної емоції.

— Послухайте, — благально промовив містер Томсон, чи є якась людина, яка могла би поговорити з вами?

— Тут нема про що говорити.

— Але ми повинні. Ми мусимо вас переконати. Чи є якась людина, з якою ви б хотіли поспілкуватися?

— Ні.

— Я подумав, що, можливо… тому що вона говорить… тобто, говорила так, як ви, іноді… Може, якщо я попрошу міс Таґґарт сказати вам…

— Ах, ця? Певна річ, вона зазвичай говорила те, що і я. Лише в ній я помилився. Я думав, вона на моєму боці. Але вона дурила мене, щоб зберегти свою залізницю. Вона б і душу продала за ту залізницю. Приведіть її, якщо хочете, щоб я дав їй ляпаса.

— Ні, ні, ні! Ви зовсім не зобов’язані зустрічатися з нею. Я більше не хочу витрачати час на людей, які гладять вас проти шерсті… Тільки… тільки якщо не міс Таґґарт, то я вже й гадки не маю, хто… якби… якби я зміг би знайти людину, з якою б ви бажали обговорити або…

— Я передумав, — сказав Ґолт. — Є людина, з якою мені хотілося би поговорити.

— Хто? — нетерпляче скрикнув містер Томсон.

— Доктор Роберт Стадлер.

Містер Томсон протяжно свиснув і боязко похитав головою.

— Але ж він вам не друг, — сказав він тоном, у якому вчувалося чесне попередження.

— От саме з ним мені й хотілось би зустрітися.

— Гаразд, якщо хочете. Якщо ви просите. Все, що забажаєте. Я приведу вам його сюди завтра вранці.

Того вечора, обідаючи з Веслі Моучем у своїх апартаментах, містер Томсон з ненавистю глянув на склянку томатного соку перед ним.

— Що? А грейпфрутового нема? — гаркнув він. Лікар порекомендував йому грейпфрутовий сік для профілактики застуди.

— Грейпфрутового соку нема, — відповів офіціант, якось дивно наголошуючи на цих словах.

— Річ у тому, що банда напала на поїзд на мості Таґґарта через Міссісіпі. Вони висадили колію в повітря і пошкодили міст. Нічого серйозного. Його якраз ремонтують. Але рух зупинено і потяги з Арізони не можуть проїхати.

— Сміх та й годі! А чи немає якихось інших?.. — Містер Томсон замовк. Він знав, що інших залізничних мостів через Міссісіпі не існує.

За якусь мить він непевно промовив:

— Віддайте військовим підрозділам наказ охороняти міст. Удень і вночі. Накажіть їм зібрати для цього найкращих вояків. Якщо щось станеться з цим мостом… — він не закінчив фрази. Сидів, згорблений, не відводячи погляду з коштовної порцеляни та вишуканого їдла, розставленого перед ним. Відсутність такої прозаїчної речі, як грейпфрутовий сік, несподівано дозволила йому усвідомити, що буде з Нью-Йорком, якщо щось непередбачуване станеться з мостом Таґґарта.

— Даґні, — сказав Едді Віллерс того вечора, — міст — не єдина проблема. — Він увімкнув лампу на її столі, яку вона, поглинута роботою, забула ввімкнути, коли почало сутеніти. — Жоден поїзд не може вирушити з Сан-Франциско на схід. Одне з протиборчих угруповань… не знаю яке… захопило наш термінал і обклало даниною всі поїзди. Вони утримують їх як заставу для викупу. Начальник термінала зник. Ніхто не знає, що робити.

— Я не можу покинути Нью-Йорк, — сказала вона байдужо.

— Я знаю, — сказав він лагідно. — От саме тому я й поїду туди, щоб порятувати становище. Або принаймні призначу відповідальну людину.

— Ні, я не хочу, щоб ти їхав. Це занадто небезпечно. Та й ні до чого… Там уже нема чого рятувати.

— Але це досі «Таґґарт Трансконтиненталь». Я залишуся тут до кінця. Даґні, хоч би куди ти поїхала, ти завжди можеш будувати залізниці. А я вже ні. Я навіть не хочу починати все знову. Годі з мене. Після того, що я пережив. Тобі це потрібно. Я ж — не можу. Дозволь мені робити те, на що я здатен.

— Едді, невже тобі не хочеться… — вона замовкла, знаючи, що продовжувати — марна справа. — Гаразд, Едді. Якщо ти вважаєш це за потрібне.

— Сьогодні ввечері я вилітаю до Каліфорнії. Я домовився про місце на військовому літаку… Я знаю, що ти вийдеш із гри, щойно… щойно зумієш