Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

— Мене? — безрадісно засміявся Кіннан. — Яка йому з мене користь? Я буду перший, хто витече в каналізацію, коли він переможе… Просто, — він мрійливо поглянув на стелю, — ніколи не випадало розмовляти з аж такою прямою людиною.

— Він не переможе! — закричав містер Томсон. — Про це й мови бути не може!

Запала тривала мовчанка.

— У Західній Вірджинії голодні бунти, — сказав Веслі Моуч. — А техаські фермери…

— Містере Томсон! — з відчаєм мовив Чік Моррісон. — Може… може, ми могли б улаштувати його зустріч з громадськістю… на мітингу… чи на телебаченні… Нехай принаймні побачать його — повірять, що він таки справді у нас. Це принаймні дасть людям надію. А ми виграємо трохи часу.

— Це занадто небезпечно, — вигукнув доктор Ферріс. — Не можна й близько підпускати його до публіки. Він ні перед чим не зупиниться.

— Він повинен здатися, — вперто повторив містер Томсон. — Він повинен до нас приєднатись. Один із вас нехай…

— Ні! — закричав Юджин Лоусон. — Тільки не я! Я взагалі не хочу його бачити! Ніколи! Я не хочу в це повірити!

— Повірити у що? — запитав Джеймс Таґґарт. В його голосі вчувалося небезпечне та нерозсудливе глузування. Лоусон не відповідав. — Чого ви боїтеся?

Презирство в голосі Таґґарта було надзвичайно виразне, наче перед імовірністю безмежного страху він кинув виклик страхові приватному.

— У що ви боїтеся повірити, Джине?

— Я не віритиму в це! Не буду! — Лоусон чи то гарчав, чи скиглив. — Ви не можете змусити мене втратити віру в людство! Ви не повинні були допускати існування такої людини! Такого безжалісного егоїста, який…

— Та що за зграйка інтелектуалів! — презирливо кинув містер Томсон. — Я думав, ви зможете говорити з ним його ж мовою, — але він стількох із вас налякав. Ідеї? Де тепер ваші ідеї? Зробіть що-небудь! Нехай він до нас приєднається! Переконайте його!

— Проблема у тому, що він нічого не хоче, — сказав Моуч. — Що ми можемо запропонувати людині, яка нічого не хоче?

— Ви маєте на думці, — сказав Кіннан, — що ми можемо запропонувати людині, яка хоче жити?

— Заткніться! — закричав Джеймс Таґґарт. — Чому ви таке кажете? Навіщо ви це сказали?

— А чому ви кричите? — запитав Кіннан.

— Тихо! Всі! — наказав містер Томсон. — Ви так вправно воюєте між собою, а коли доходить до того, щоб подолати справжню людину…

— То він і вас зачарував? — закричав Лоусон.

— Скиньте оберти, — втомлено мовив містер Томсон. — Це найкрутіший покидьок з усіх, кого я намагався поставити на місце. Вам цього не зрозуміти. Міцнішого бути не може… — в його голосі проступила нотка захоплення. — Міцнішого бути не може…

— Існують способи, щоб переконати крутих покидьків, — буденно промимрив доктор Ферріс. — Я вам уже пояснював.

— Ні! — закричав містер Томсон. — Ні! Замовкніть! Я вас не слухатиму! Я не хочу цього чути!

Він несамовито замахав руками, наче розганяючи щось, чого навіть назвати не наважувався.

— Я йому сказав… що це неправда… Що ми не… що я не…

Він люто похитав головою, ніби вже в самих словах містилась якась безпрецедентна небезпека.

— Ні, хлопці, послухайте. Я хочу сказати: ми повинні бути практичні… і обережні. З біса обережні. Ми повинні залагодити все мирно. Ми не можемо дозволити собі ворогувати з ним. Не можемо його скривдити. Ми не сміємо дозволити, щоб із ним щось сталося, бо… бо, коли загине він, загинемо і ми. Він — наша остання надія. Не робімо помилок. Якщо піде він — ми зникнемо слідом за ним. Ви всі це знаєте.

Він пробігся поглядом по обличчях присутніх: вони справді це знали.

Наступного ранку мокрий сніг опадав на перші сторінки газет, що розповідали про конструктивну, гармонійну нараду між Джоном Ґолтом і державними лідерами. Повідомлялося, що внаслідок спільної роботи попереднього вечора було створено «План Джона Ґолта», зміст якого невдовзі буде оприлюднено. Вечірні сніжинки падали на меблі у багатоквартирному будинку з обваленими стінами, а також на юрбу, яка мовчки чекала під зачиненим вікном каси заводу, власник якого зник.

— Фермери Південної Дакоти, — повідомив наступного ранку Веслі Моуч містерові Томсону, — ідуть на столицю, дорогою спалюючи всі урядові будівлі та будинки вартістю понад десять тисяч доларів.

— Каліфорнія розпалася на кавалки, — повідомив він увечері. — Там триває громадянська війна, — хоча насправді ніхто точно не знає, як це назвати. Вони заявляють про відокремлення від Співдружності, але невідомо, хто там тепер при владі. По всьому штату відбуваються збройні сутички між Народною Партією, яку очолює Емма Чалмерс з її соєвим культом прихильників Сходу, — і якимось утворенням, що зветься «Повернення до Бога» (ним керують колишні власники нафтових родовищ).

— Міс Таґґарт! — застогнав містер Томсон, коли вона на його запрошення прийшла наступного ранку до готелю. — Що нам робити?

Він здивувався — і чому це йому здавалося, що ця жінка сповнена якоїсь особливої енергії. Він дивився на її порожнє обличчя, спокійне на перший погляд, — хоча цей спокій спричиняв незбагненну тривогу: з плином часу нічого так і не змінювалося, на лиці не виникало жодного натяку на почуття. Її обличчя мало той же вираз, що й у решти людей, подумав він. От тільки в лінії вуст проступало щось схоже на стійкість.

— Я довіряю вам, міс Таґґарт. У вас більше розуму, ніж у всіх моїх хлопців, — благально промовив він. — Ви зробили для країни більше за будь-кого з них. Це ви знайшли його для нас. Що нам робити? Тепер, коли все розвалюється на шматки, він єдиний може вивести нас із цього болота, — але він не хоче. Він відмовляється. Він просто відмовляється вести нас. Я раніше нічого схожого не бачив: людину, яка не має бажання керувати. Ми благаємо його віддавати накази, а він каже, що хоче виконувати наші. Це неймовірно!

— Авжеж.

— Що ви про це думаєте? Ви можете це якось пояснити?

— Він нахабний егоїст, — відповіла вона. — Він марнославний авантюрист, людина з необмеженими амбіціями, яка грає з найвищими ставками на світі.

Це було легко, подумала вона. Їй би важко було у ті давні часи, коли вона вважала мову знаряддям честі, що його слід використовувати так, немовби перебуваєш під присягою — присягою вірності реальним речам і поваги до людських істот. Натомість тепер усе зводилося до відтворення звуків, адресованих бездушним предметам, що не пов’язані з такими поняттями, як реальність, гуманізм або честь.

Легко було також того першого