Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

нас двох переміг, якби я намагався змагатись із вами за контроль над вашими силачами? Звісно, я міг би прикидатись — і не порятував би вашої економіки і системи, бо тепер їх уже ніщо не порятує, — і я зазнав би поразки, а ви здобули б перемогу, що її завжди здобували в минулому: ви відтермінували б свій крах. Покарання відтягнулось би ще на певний час, може, на рік чи на місяць, і його вдалось би купити ціною надії та зусиль, витиснутих з найкращих людей, які залишилися навколо, включно зі мною. Ось і все, що вам потрібно, ось весь ваш діапазон. Місяць? Ви погодились би і на тиждень, на тій незмінній підставі, що завжди можна знайти наступну жертву. Але я остання жертва — і ця жертва відмовляється зіграти свою історичну роль. Гру закінчено, чоловіче.

— Усе це теорія! — гаркнув містер Томсон, може, трохи занадто різко. Його очі металися кімнатою, наче підміняючи собою нервову ходу. Він тужливо поглянув на двері, бажаючи вирватися звідси. — Кажете, якщо ми не відмовимося від системи, то загинемо? — запитав він.

— Так.

— Отже, оскільки ми вас ув’язнили, ви загинете разом із нами?

— Можливо.

— А хіба ви не хочете жити?

— Жагуче, — Ґолт побачив вогник надії в очах містера Томсона і всміхнувся. — Скажу більше: я хочу жити набагато більше, ніж хочете ви. Знаю, що саме на це ви й розраховуєте. Знаю, що ви насправді взагалі не хочете жити. А я хочу. І саме тому, що це бажання таке сильне, я не прийму жодних підмін.

Містер Томсон зірвався на ноги.

— Це неправда! — закричав він. — Неправда, що я не хочу жити! Чому це ви таке кажете?

Він стояв, зібгавшись, ніби від раптового холоду.

— Чому ви таке кажете? Я не знаю, про що вам ідеться.

Томсон позадкував.

— І неправда, що я — бандит. Я — не бандит. Я не мав наміру вас скривдити. Я взагалі нікого не хотів кривдити. Я хотів подобатися людям. Хотів бути вам другом. Я хочу бути вашим другом! — закричав він.

Ґолт спокійно спостерігав за ним, з його погляду не можна було зрозуміти, що саме він бачить, крім того, що він таки дещо бачив.

Містер Томсон раптом почав надмірно метушитися, наче кудись заквапився.

— Мені треба бігти, — сказав він. — Я… У мене стільки зустрічей. Поговоримо про все це пізніше. Обміркуйте все. Не поспішайте. Я не намагаюсь на вас тиснути. Просто розслабтеся, не хвилюйтесь і почувайтесь, як удома. Просіть усе, що вам буде потрібно: їжа, напої, сигарети, все якнайкраще.

Він вказав рукою на одяг Ґолта.

— Я накажу найдорожчому кравцеві в місті пошити вам достойне вбрання. Хочу, щоб ви звикали до найкращого. Хочу, щоб вам було зручно і… Скажіть, — раптом буденно (занадто буденно) запитав він, — а у вас є сім’я? Родичі, з якими ви хотіли б побачитися?

— Ні.

— Друзі?

— Ні.

— Кохана?

— Ні.

— Я просто не хотів би, щоб вам було самотньо. Ми можемо дозволити, щоб до вас приходили відвідувачі — будь-хто, ви тільки скажіть. Може, є хтось, до кого ви небайдужі.

— Нікого немає.

Містер Томсон зупинився перед дверима, обернувся до Ґолта і похитав головою.

— Не розумію я вас, — сказав він. — Просто не розумію.

Ґолт усміхнувся, стенув плечима і мовив:

— Хто такий Джон Ґолт?

Перед готелем «Вейн-Фолкленд» кружляла завірюха. Озброєні охоронці у світлі, що падало від дверей, мали химерний, невтішний і безпорадний вигляд. Вони стояли, зіщулившись, схиливши голови, обіймаючи свою зброю, щоб хоч трохи зігрітися. Здавалось, що навіть якби вони, намагаючись звільнитися від гострої люті, випустили просто в бурю всі свої набої, це не заспокоїло б їхні тіла.

Чік Моррісон, відповідальний за питання моралі, перейшов вулицю, простуючи до готелю. Він поспішав на нараду, що мала відбутися на п’ятдесят дев’ятому поверсі. Моррісон зауважив, що рідкісні, напівсонні перехожі навіть не завдавали собі клопоту, щоб поглянути на охоронців, так само, як і на просочені вологою купи непроданих газет у кіоску з заголовком: «Джон Ґолт обіцяє процвітання».

Чік Моррісон неспокійно похитав головою: шість днів цих радісних заголовків (вони повідомляли про об’єднані зусилля державних лідерів, що працювали з Джоном Ґолтом, формуючи нову політику) не дали результатів. Він зауважував, що люди поводилися так, ніби їх більше ніщо навколо не цікавило. Ніхто не звертав уваги на Чіка Моррісона, крім старої жебрачки, яка мовчки простягнула до нього руку, коли він наблизився до освітленого входу. Він квапливо проминув її, і тільки краплі сльоти упали на покорчену старечу долоню.

Саме спогад про вулиці надав голосові Чіка Моррісона скреготливих ноток, коли він виступав перед людьми у кімнаті містера Томсона на п’ятдесят дев’ятому поверсі. Вирази на обличчях присутніх відповідали його словам.

— Здається, ніщо не діє, — сказав він, вказуючи на стос звітів від агентів, що «вимірювали пульс населення». — Всі прес-релізи про співпрацю з Джоном Ґолтом, здається, жодним чином на них не впливають. Людям байдуже. Вони не вірять жодному слову. Дехто з них каже, що більше з нами не співпрацюватиме. Більшість не вірить навіть у те, що ми його знайшли. Не знаю, що сталося з людьми. Вони більше нічому не вірять.

Він зітхнув.

— Три фабрики у Клівленді зупинилися ще позавчора. Вчора у Чикаґо — ще п’ять. У Сан-Франциско…

— Знаю, знаю, — гаркнув містер Томсон, щільніше кутаючись у кашне: обігрів у приміщенні вийшов з ладу.

— Немає іншої ради: він мусить здатись і взяти все у свої руки. Мусить!

Веслі Моуч поглянув на стелю.

— Не просіть мене знову з ним говорити, — сказав Томсон і здригнувся. — Я намагався. З ним неможливо розмовляти.

— Я… Я теж не можу, містере Томсон! — закричав Чік Моррісон, відповідаючи на його погляд. — Я звільнюсь, якщо хочете! Я не можу знову з ним говорити! Не примушуйте мене!

— З ним ніхто не може говорити, — сказав доктор Флойд Ферріс. — Це тільки гайнувати час. Він не чує жодного слова.

Фред Кіннан засміявся:

— Ви хочете сказати — він чує занадто багато, так? І, що найгірше, на все відповідає.

— Чому б вам знову не спробувати? — зірвався Моуч. — Вам, здається, сподобалося. Чому б вам його не переконати?

— Мені краще знати, — сказав Кіннан. — Не дури себе, брате. Ніхто його не переконає. Я двічі не намагатимусь… Сподобалося? — додав він здивовано. — Ага… ага, мабуть таки сподобалося.

— Що з