Наталія Глушко - Небесний Легіон, Наталія Глушко

Ці слова зустріли схвальним гулом. Люди підняли голови, у своїх очах спалахнув вогонь гордості.

— Але, друзі, за цю перемогу ми заплатили страшну ціну. Наші відважні воїни віддали своє здоров’я і життя у цій жорстокій битві. Наші сім'ї втратили батьків, синів, доньок, братів. І ця рана болітиме нам ще довго.

Мірін провів погляд на натовпу, побачивши у нього вдів, осіротилих дітей, батьків, що втратили синів.

— Сьогодні ми дякуємо всім, хто став на захист Ларії. Я хочу віддати шану нашим союзникам. Ельфам—дякую вам за вашу допомогу в цій боротьбі. Ви не просто прийшли, ви боронили наш дім. Гноми—дякую за вашу зброю, за вашу відвагу і за те, що стояли пліч-о-пліч із нашими воїнами. Маги Ельдріджу—без вас ми б не могли перемогти темряву, що насувалась на нас. Кронігас—дякую вам за ваших драконів і за підготовку вершників, завдяки  їхній мужності і відвазі в бою, ми змогли вибити ворога з нашої землі.

Він на мить замовк, зітхнув і кинув сумний погляд  на Елтіфела.

—Але особливу шану я хочу віддати королю Елтіфелу, який віддав у цю боротьбу найдорожче — свого сина. Лоріна...

Після цих слів король повернувся до Елтінфела, опустився на коліно і віддав честь, притиснувши кулак до грудей. Потім він підвівся і продовжив промову.

В натовпі пройшла хвиля суму. Хтось опустив голову, хтось затулив обличчя руками.

— Лорін пробудив рохедрімів, легендарне військо минулого. І він повів їх у бій. Він не просто воював — він став символом нашого опору. І, на жаль, він віддав за цю перемогу своє життя. Разом з ним загинув і його дракон—Вердіана.

Мірін глибоко вдихнув.

— Сьогодні Лоріна немає серед нас. Але він завжди буде з нами. У кожного з нас. У кожного, хто був, хто вірив, хто не зламався.

Король зупинився, провівши поглядом по натовпу і, стискаючи кулаки, додав:

— Ми не забудемо. Ми не пробачимо. І ми більше ніколи не дозволимо, щоб чиясь  армія топтала нашу землю. Бо Ларія—це сила. Це воля. Це народ, який ніколи не стане на коліна!

Натовп вибухнув вигуками. Люди плакали, кричали, дякували, здіймали руки вгору.

Король підняв меч і голосно вигукнув:

— Слава Ларії!

— Слава! Слава! Слава! — розкотилося над містом.

Коли останні слова короля розтанули в повітрі, народ, що заповнив головну площу Ксівераса, став на коліна. Воїни, маги, селяни, ремісники, ельфи, гноми, навіть діти — всі схилили голови на знак поваги та шани до тих, хто віддав життя за свободу Ларії.

Першими віддали честь королю його генерали та союзники. Літорн та Ардус урочисто зняли свої шоломи і приклали руки до серця. Кролін, могутній гном, вдарив себе в груди, висловлюючи повагу. Ельфійські воїни виконали традиційний ельфійський уклін, а маги підняли свої посохи до неба.

Коли натовп підвівся, запанувала тиша. І в цю тишу, в центрі площі, виступили рохедріми.

Величні крилаті воїни під командуванням Елмега та Арона, згорнувши крила, крокували в чітко вишикуваних рядах. Вони йшли повільно, з гордою поставою, немов живе втілення легенд, що знову ожили. Кожен з них був символом незламності, символом надії, що відродилася з попелу війни.

За ними йшли вершники на драконах. Величезні створіння рухалися гідно, їхні лускаті тіла відблискували на сонці, а тіні від їхніх крил вкривали площу. Народ знову схилив голови, а потім раптово вибухнув оваціями, вигукуючи імена тих, хто приніс перемогу.

Вершники та рохедріми не відповідали вигукам— лише гордо крокували вперед. Їхня мовчазна хода говорила більше, ніж будь-які слова.

Коли останній воїн пройшов,Мірін підняв руку, і натовп миттєво стих.

— Вшануймо хвилиною мовчання тих, хто більше ніколи не повернеться додому…

Всі схилили голови.

Тиша була гнітючою. Вона обіймала кожного, немов тінь тих, кого забрала війна. Навіть вітер, здавалося, зупинив свій рух, вшановуючи загиблих.

І тоді, коли ця хвилина завершилася, дракони підняли свої голови до неба.

Гучний рик розірвав мовчання. Вони видали такий потужний рев, що навіть старі мури Ксівераса здригнулися. Земля під ногами людей немов затремтіла від цього звуку—звуку сили, звуку слави, звуку болю і  пам’яті…

Це був прощальний клич.

І одночасно — обіцянка, що пам’ять про полеглих житиме вічно.