Наталія Глушко - Небесний Легіон, Наталія Глушко

Мірін сів, і в залі настала мить тиші, перш ніж почалася нарада.

— Міріне, ти маєш звернутися  до народу.—Заговорив Елтіфел, намагаючись говорити твердо, хоча біль все ще бринів у його голосі.

—Ларійці мають знати, що ця перемога далася нам дорогою ціною. Вони мають чути правду.

—Ти маєш виступити перед народом.— Підтримав його Арон.

—Ти був тим, хто повів нас у цей бій, ти маєш стати тим, хто повідомить їм про його завершення.

Мірін кивнув.

—Я скажу їм правду. І про Лоріна, і про жертви, які ми понесли, і про те, що нас чекає далі. Я звернуся до народу завтра вранці, коли зійде сонце. Це буде новий світанок Ларії.

Ніхто не заперечував. Це було правильне рішення.

— А що з Хелдором?— запитав Кролін, спершись на лікті.

—Їхній імператор не відступить просто так. Чи ми готові до його наступного кроку?

— Ми не дамо час йому оговтатися.— Літорн провів рукою по сагайдаку, що тримав у руках.

— Наші розвідники вже слідкують за своїми військами. Ми маємо діяти на випередження.

— Перше—укріпити наші кордони.—підсумував Елмег.—Ми маємо зібрати сили, зміцнити міста, і бути готовими до будь-якого розвитку подій.

— Але завтра—перший виступ перед народом. — повторив Мірін.

—Люди мають знати, що війна ще не закінчена, але вони також мають знати, що їхні жертви не були марними.

Нарада продовжувалася ще кілька годин, поки всі деталі не були узгоджені.

Завтра, з першими променями сонця, король Мірін мав звернутися до народу.

Коли Зелія проказала останнє слово закляття, портал спалахнув синьо-золотим сяйвом. Його вогні палахкотіли, відкидаючи довгі тіні на кам'яні стіни фортеці Старфоллу.

Мірін зробив перший крок, за ним рушили Елтіфел, Літорн, Арон, Елмег, Кролін, Дерек і Ріанель. Ноктаріс і Естелар, величні, але все ще пригноблені болем втрати, пройшли слідом, ледве вміщуючись у прохід.

Залишаючи позаду понівечені війною землі, вони з'являться у великому тронному залі Ксіверасу — столиці Ларії.

Завжди гамірний і сповнений життя палац тепер здавався порожнім. Охоронці та слуги, що стояли в коридорах, низько кланялися, але ніхто не зважувався порушити тишу. Вони знали: ті, що крокують цими коридорами  втратили занадто багато.

Мірін повільно підняв голову, дивлячись на високі склепіння палацу, де вогні світильників хиталися від легкого вітерця, що проник крізь відкриті аркові вікна.

— Ми вдома…— прошепотів він, але в його голосі не було радості.

Ріанель стояла мовчки, не відводячи погляду від підлоги. Її руки були стиснуті в кулаки, а плечі напружені. Дерек і Кассія стояли  поруч, обіймаючи її за плечі.

— Вам треба відпочити.— сказав Елтіфел, звертаючись до Ріанель та Дерека. — Ми всі втомлені.

— Відпочити?— Ріанель підняла на його погляд, у її очах палав біль.

— Як можна відпочити, коли його більше немає?

Вона відвернулася і пішла довгим коридором, прямуючи до кімнати, яку їй відвели в палаці. Коли вона йшла, її хода була рівною, але плечі час від часу здригалися. Ріанель ридала.

Естелар, стоячи на подвір'ї тяжко опустив голову. Ноктаріс стояв поруч, видаючи глухий низький звук, схожий на сумний стогін.

У замку залишилися Мірін, Елтіфел, Літорн, Арон, Елмег і Кролін. Вони стояли у мовчанні, поки Мірін нарешті не заговорив:

—Завтра на світанку я виступлю перед народом. Вони повинні знати правду.

— Що ти скажеш? — запитав Елмег.

— Все. Про війну. Про перемогу. Про втрати. Про те, що нас чекає далі.

— Люди хочуть миру. — промовив Арон. — Але чи буде він?

— Не буде,поки Турал живий. — відповів Кролін. — Він не пробачить нам цієї поразки.

Мірін стиснув кулаки.

— Тому ми маємо бути готові. Завтра—світанок нового майбутнього для Ларії. І я можу показати, що ми більше ніколи не дозволимо ворогу ступити  на нашу землю.

Всі мовчки кивнули. Завтра буде новий день.

Світало. Над Ксіверасом встало сонце, забарвлюючи небо в золотаво-червоні відтінки. Головна площа міста була заповнена людьми, які чекали виступу свого короля.

На високім  помості стояли найвизначніші воєначальники та союзники Ларії. Поряд із Міріном— королі та генерали, що вели цю війну. Арон та Елмег стояли попереду разом з рохедрімами—височенними, величними, зі складеними за спиною крилами. Мірін зробив крок вперед, його погляд пробігся по натовпу. Він зітхнув, зібравшись із думками, і заговорив.

— Незламний народе незламного королівства!

Його голос лунав над площею, і юрба затамувала подих.

— Ми вистояли. Ми не впали. Ми витримали удари сильного ворога, який прийшов на нашу землю з мечем, з темними магами, з жорстокими найманцями та орками. Він хотів знищити нас, як народ, знищити нашу національність, нашу ідентичність. Але ми дали йому відсіч. Ми розбили його армію. Ми викинули його з нашої землі.