Наталія Глушко - Небесний Легіон, Наталія Глушко

Жалоба і мир

Фортеця Старфоллу, що ще недавно була серцем битви, тепер оповита важким мовчанням. Високі кам'яні стіни покриті тріщинами і кіптявою здавалися ще похмурішими, а факели горіли тьмяніше, ніби відчували важку втрату.

У головній залі, за довгим дубовим столом, сиділи перші особи. Король Мірін, опершись ліктями на стіл, мовчки дивився в одну точку, його строгі риси були ще більш загостреними. Король Елтіфел сидів поруч, його обличчя, зазвичай спокійне, зараз виражало нестерпний біль.

Кролін, король гномів, був похмурий і мовчазний, його пальці нервово перебирали бороду. Літорн, командир лучників, стискав у руках пояс від сагайдака, що належав Лоріну. Його обличчя було кам'яним, але очі видавали скорботу.

Арон і Елмег теж не знаходили слів. Вони знали, що смерть—це тінь, що слідує за кожним воїном, але не такою вони бачили долю Лоріна. Він мав жити, мав стати легендою, а не спочивати в холодному саркофазі десь у Кронігасі.

За вікнами лунав протяжний вітер, що ніби сумував разом із ними.

Рохедріми нерухомо стояли, вишикувані на подвір’ї. Вони були беземоційні, наче кам’яні статуї.

На подвір'ї фортеці лежав Естелар. Великий, могутній дракон, якого боялися на полі бою, зараз виглядав виснаженим і розбитим. Він відчував кожен порив болю своєї вершниці, кожен спогад, що пронизував її серце. Його яскраві очі потьмяніли, а крила опали на землю, ніби сили покинули його разом із Лоріном.

Усі чекали. Чекали на повернення Ріанель, Дерека і Зелії з Кронігасу.

Тиша, що зависла над Старфоллом, була майже нестерпною.

Повітря затремтіло, в центрі зали портал  розкрився, і з нього, ніби крізь завісу скорботи, вийшли Ріанель, Дерек і Зелія.

Щойно їхні постаті поступили на кам'яні плити, над фортецею наче грім, розкотився  гучний, пронизливий рік.

Естелар, що досі лежав мовчки, підняв голову до неба і випустив страшний, глибокий крик. Його рев сповнював усе довкола болем, гнівом і тугою.

Його підтримав Ноктаріс.

Їхні голоси  змішалися, перетворюючись на моторошний, печальний хор драконячої скорботи, що відбився луною  від кожного каменю в  фортеці, у серці кожного, хто був присутній.

Усі, хто сидів у залі, різко підняли голови.

Ріанель стояла, бліда, мов привид. Її погляд був порожнім, а руки зціплені так, що кісточки побіліли.

Дерек мовчки поклав їй руку на плече, але вона навіть не здригнулася.

Зелія зробила крок уперед, і, зустрівшись поглядом з королем Елтіфелом, лише сумно похитала голову.

Король зрозумів усе без слів.

Його губи здригнулися, він намагався говорити, але звук так і не зірвався з вуст. Тільки повіки здригнулися, і він, не кажучи нічого слова, закрив очі, зціпивши руки в кулаки. Сльози тонкими цівками потекли з його очей. Сьогодні він втратив не лише сина, він втратив надію, на процвітання королівства.

Коли останні відгомони драконячого рику замовкли, у залі знову запанувала важка тиша. Усі погляди були звернені на короля Міріна, який повільно підвівся. Він оглянув присутніх, його суворе обличчя відбивало втому, але в очах палав той самий незламний вогонь, що завжди вів його вперед.

— Королю Елтіфеле…—Мірін заговорив глибоким, хриплуватим, спокійним голосом.

— Жодні слова не здатні втамувати біль батька, що втратив сина. Немає нічого страшнішого, ніж пережити свою дитину. І немає гіднішої долі, ніж віддати життя в бою, за честь і славу. Принц Лорін не просто воював. Він надихав, вів за собою, палав немов вогонь, котрий  ніщо не могло згасити. Його ім'я буде вписано в літописі Ларії золотими літерами. І якщо існує життя по той бік, то я впевнений— Лорін не припиняє свій бій, навіть там.

Він замовк на мить, аби присутні встигли усвідомити кожне його слово.

Тоді погляд зупинився на Драконовершниках.

— Ріанель, Дереку… Ви не лише його товариші, ви були його сім’єю. Адже сім’я—це не список кровних родичів. Сім’я—це не ті, хто балує один одного. Сім’я—це ті, хто готовий заради вас на все.  Ваша вірність, ваша відданість — це те, що робить вас великими. Я розумію вашу втрату… І мене не забудемо, кого ви втратили. Лорін був серцем цієї боротьби. Його спадщина житиме у ваших вчинках, у ваших рішеннях.

Ріанель стояла мовчки, її залишилися очі сухими, але в цей момент їй хотіло кричати від болю. Але, як могутній воїн, вона мужньо трималася в ім’я того, хто назавжди буде в її серці.  Дерек мовчки кивнув, не довіряючи власному голосу.

— І всім вам, хто стоїть тут…— Мірін обвів поглядом Арона, Елмега, Літорна, Кроліна.

— Ви—герої. Завдяки вам Ларія знову вільна. Завдяки вам ми витіснили ворога з наших земель. Це була не просто битва. Це була війна за нашу гідність, за нашу честь, за нашу свободу. Це була насправді визвольна боротьба. І ми перемогли.

Його голос лунав впевнено, твердо, і кожен, хто був у залі, відчув, як його слова проникають у саму душу.

— Але війна ще не закінчена.—Голос короля став тихим і рівним.

—Турал не змиритися із поразкою. Ми маємо бути готові до того, що він намагається повернути втрачене. Нам потрібно обдумати наші подальші кроки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍