Наталія Глушко - Небесний Легіон, Наталія Глушко

—Зелія, я прошу тебе, перенеси мене до Кронігасу,—тихо, але твердо промовив він.

— Я мушу побачити мого сина.

Зелія поглянула на нього з розумінням. Вона знала, що Елтінфелу потрібно побачити Лоріна ще раз, попрощатися як батько, а не як король.

— Я теж піду, — додала Ріанель, виступаючи вперед.

— І я,— сказав Дерек, киваючи.

— Я теж,— несподівано озвалася Кассія. Вона не була настільки близькою до Лоріна, як Ріанель чи Дерек, але він був частиною її історії, їхньої боротьби.

Мірін підійшов ближче.

— Ідіть,—сказав він.

—Вам потрібно це зробити. Ми підготуємося до подальших рішень, але зараз у вас є більш важливий обов’язок.

Зелія не стала зволікати. Вона звела руки, прошепотіла слова заклинання, і перед ними відкрився портал, що вів у Кронігас—до Цитаделі Вершників, де у крижаному саркофазі спочивав Лорін.

— Ходімо,—сказав Елтінфел і ступив у портал першим.

Ріанель вдихнула глибоко, стискаючи пальці, ніби намагалася втримати в собі всі емоції. Дерек торкнувся її плеча—простий жест підтримки, і разом вони пішли слідом. Кассія ще на мить затрималася, кинула останній погляд на Міріна і зробила крок  в портал.

Магічний прохід закрився за ними, і Ксіверас знову залишився безмовним.

Портал закрився за ними, і холодні коридори Кронігасу зустріли їх тишею. Лише слабкий вітерець, що лунав зі шпарин стародавньої фортеці, додавав цьому місцю ще більшої містичності. Тайсар Веліт стояв у напівтемряві, схрестивши руки за спиною. Він уже знав, навіщо вони тут.

— Ходімо,— тихо сказав він, повертаючись і ведучи їх глибше в Цитадель Вершників.

Вони йшли довгим коридором, освітленим  магічним світлом. Кожен крок лунав глухо, наче сама фортеця стримувала подих. Нарешті Тайсар зупинився перед масивними дверима, зробленими з темного каменю та вкритими древніми рунами. Він торкнувся їх долонею, і важкі двері безшумно відчинилися.

Перед ними розгорнулася картина, від якої в кожного стиснулося серце.

У центрі зали, на високому постаменті, спочивав Лорін. Його тіло було заковане в чистий лід, прозорий, мов гірський кришталь. Він лежав, немов у сні, його риси спокійні, але водночас сильні. Меч Серетара лежав уздовж його грудей, а в кристалі на ефесі пульсувало слабке світло — доказ того, що його душа все ще жива, десь там, у вічному сні, як і душа його вірної подруги —Вердіани.

Елтінфел підійшов першим. Його очі блищали від невиплаканих сліз, але він тримався, як король. Він поклав долоню на крижану поверхню саркофага, його губи здригнулися, коли він заговорив.

— Мій сину… Мій Лоріне…— його голос був сповнений туги.

—Ти здобув найбільшу перемогу, яку міг здобути воїн. Ти пробудив легендарних рохедрімів. Ти розгромив ворога. Ти відродив надію там, де її майже не залишилося. Завдяки тобі цей світ побачив світанок, який міг би ніколи не настати.

Його пальці ковзнули по льоду, ніби він намагався відчути сина крізь холод.

— Я повинен пишатися тобою… І я пишаюся, більше, ніж можу висловити. Але водночас моє серце розривається від болю. Я мав би побачити тебе живим… сильним… щасливим. Ти мав посісти моє місце на троні… але доля вирішила інакше.

Король зітхнув, витер сльозу з щоки й відступив убік.

Ріанель, яка досі мовчала, зробила крок уперед.

Її руки тремтіли, коли вона торкнулася льоду. Їй хотілося розбити його, дістати його звідти, повернути… Але вона не могла.

— Лоріне…— її голос зірвався, і вона ледве стримала схлипування.

— Я не знаю, як жити без тебе. Я не знаю, як дивитися на небо і не чекати, що ти ось-ось з’явишся на Вердіані, що знову будеш насміхатися з мене, сперечатися, жартувати. Ти завжди був світлом у моєму житті, Лоріне. Ти був бурею, що змушувала мене летіти вперед, вітром, що штовхав мене до нових вершин… Ти був моїм всесвітом.

Її руки стиснулися в кулаки, вона вперлася чолом у крижану поверхню саркофага.

— Я не попрощалася з тобою. Не встигла сказати, як сильно я тебе… люблю. І я поверну тебе, навіть якщо на це підуть роки…

Дерек стояв позаду, опустивши голову. Він не міг знайти слів. Просто зітхнув, стиснув кулак і прошепотів:

— Ти був найкращим, Лоріне.

Зелія схилила голову, а Кассія тихо витерла сльозу.

Вони стояли біля саркофага ще довго, мовчки, не знаючи, що сказати, бо слів було замало.

А кристал на мечі все ще слабко пульсував, ніби серце, що не могло забути, що таке життя…

Кінець