Ігор Ітан - Ореада. 2. Ароморфоз, Ігор Ітан

   Перевалило за північ, і зійшла половинка Місяця, що проявила у своєму примарному світлі контури їхнього притулку. У Ноа тепер з'явилася можливість розгледіти силует Леа, що притиснувся до нього, і який продовжував обігрівати його цієї холодної ночі. Віддалені звуки поліцейських гелікоптерів вже давно розчинилися вночі.

   — Нам треба йти, — сказала вона. — За першої ж зручної нагоди вони відновлять пошуки. Як ти? Чи спроможний витримати марафон у Грйон?

   Ноа був виснажений, але цей відпочинок відновив достатньо сил, щоб тепер подолати близько дванадцяти кілометрів переважно по прямій без цих кіл та зиґзаґів, і вже вниз до передгір'я.

   — Я готовий, — кивнув він головою та рішуче підвівся на ноги, подаючи Леа її футболку та верхній одяг.

   Леа швидко та граціозно натягла їх на себе і махнула йому рукою:

   — Не відставай, — і легким бігом метнулася назовні.

   Спускатися було набагато легше, і Ноа майже не гальмував їхнє просування. Через деякий час вони пройшли круті схили та перейшли на марафонський біг відкритим полем, а потім нічним лісом. Ноа знову ввімкнув ліхтарик. Темп руху, як і минулого разу, Леа задавала дуже високий, і він ледве встигав, але це ж і давало великий плюс: інтенсивний біг достатньо розігрівав його тіло, захищаючи від нічного гірського холоду. Зціпивши зуби, він зосередився на дорозі та на своєму правильному диханні.

   Раптом Леа різко зупинилася та підняла вгору кулак. Ноа завмер, прислухаючись до лісового мороку. Вона озирнулася, уважно вдивляючись кудись у глибину лісу за спиною у Ноа.

   — Нас щось переслідує, — сказала вона майже пошепки. — Залишайся на місці.

   Вона дістала з-за пояса свій «Глок», прикрутила до ствола глушник, і легкою ходою обережно пішла в протилежний бік. Ноа відчув, як холодок пробіг у нього по спині, і цього разу він був зовсім не через холодну осінню ніч. Він стиснув рукоятку «SIG'а 226» у своїй руці, який був вже напоготові. Леа повернулася за хвилину:

   — Потрібно рухатися далі, — без будь-яких інтонацій у голосі промовила вона.

   — Що це було? — тихо спитав Ноа.

   — Не знаю, я нічого не виявила.

   — Хибна тривога?

   — Ні, — спокійно відповіла вона, — там щось було, — вона трохи підняла свій «Глок», вказуючи глушником у бік пітьми.

   — Ти так спокійно про це кажеш? — сказав Ноа та відразу усвідомив дурість цього питання: довелося перефразувати, — і який ступінь нашої загрози?

   — Воно ховається, отже, принаймні атакувати нас поки що не збирається, — розважливо пояснила Леа. — Займатися цією проблемою на шкоду пріоритетнішому завданню зараз немає сенсу.

   — Мені б твої нерви, — Ноа видавив із себе скупу посмішку, а потім з острахом озирнувся. — Тобі добре попереду бігти.

   — Ти боїшся? — запитала Леа.

   — І чому одразу – боїшся? Висловлюю виправдане побоювання, — з саркастичним відтінком промовив Ноа.

   — Все буде гаразд, я тебе захищу, — вона по-товариському взяла його за руку.

   Ноа хотів ще щось зіронізувати, але цей її жест виявився настільки несподівано по-людськи щирим, що він тільки з подивом подивився на неї.

   Вони відновили своє просування, збільшивши швидкість, обидва тепер тримали зброю напоготові. Спочатку Ноа не міг позбутися того моторошного відчуття, що його переслідує чийсь пильний погляд у спину, але потім знову почав втомлюватися і думки повністю зосередилися на контролі за диханням та дорогою.

   Як тільки він встиг забути про це щось, що їх переслідувало, Леа зненацька відскочила вбік та знову зупинилася, розвернувшись на 180 градусів. Ноа з деякою затримкою загальмував і теж розвернувся, спрямовуючи ліхтарик перед собою.

   Тільки зараз він почув ці ледь чутні звуки, схожі на біг якоїсь невеликої тварини. Звуки відразу ж стихли, і Ноа побачив між деревами дивну моторошну істоту за розміром трохи більше кота. Його аж цілих шість довгих лап, що розходилися в різні боки, робили його схожим на величезного павука. Непропорційно витягнута морда закінчувалася мініатюрним п'ятаком, а під великими очима, що світилися у темряві, потворно провисали зморшкуваті мішкоподібні складки. Воно мало настільки безглузді форми та вигляд, що в цілому було складно підібрати йому якесь порівняння. Щойно воно зрозуміло, що його помітили, воно швидко розвернулося, щоб втекти, але не встигло: зброя Леа тихо плюнула пострілом, і істота безпосередньо на їхніх очах безслідно розчинилася в повітрі. Саме так і сталося – вона просто розчинилася! Якоїсь миті Ноа навіть подумав, що в нього зорові глюки. Проте він таки добре бачив, як спочатку зникає його голова, потім сіро-смугастий тулуб і наостанок ноги. Наче якийсь візуальний спецефект із фантастичного фільму.

   Леа підійшла до того місця, де щойно стояла ця дивна істота, і уважно оглянула його. Потім знову провела ретельну ревізію їхнім тилам та повернулася назад:

   — Нам потрібно якнайшвидше дістатися міста, — промовила вона.

   — Ти теж бачила? — запитав Ноа. — Воно зникло!

   — Так, бачила, — так само спокійно підтвердила Леа.