Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

— З Лос-Анджелеса.

— І як переліт?

Чоловік сів за кухонний стіл. Тоді знизав плечима. Такі знизування плечима можуть означати що завгодно.

— Гм, надовго плануєш лишитися?

— Щиро кажучи, я про це аж так багато не думав,— і чоловік-Павук роззирнувся по кухні з таким виглядом, ніби ніколи раніше не бував на кухнях.

— Якої тобі зробити кави?

— Чорної, як ніч, солодкої, як гріх.

Товстун Чарлі поставив перед Павуком чашку і передав цукерничку:

— Пригощайся.

І поки Павук ложка за ложкою кидав цукор до кави, Товстун Чарлі сидів навпроти і витріщався.

Між чоловіками була сімейна схожість, причому цілком безсумнівна. Однак сама по собі вона не пояснювала дуже сильне відчуття впізнавання, яке наповнювало Товстуна Чарлі, коли той дивився на Павука. Чарлі завжди хотілося мати такий вигляд, як у брата, однак сам він із монотонною регулярністю зустрічав у дзеркалі ванної кімнати іншого, дещо невтішнішого хлопця. Павук був вищим, стрункішим і крутішим. Він носив чорно-пурпурову шкірянку і шкіряні обтислі штани, і одяг сидів на ньому, як влитий. Товстун Чарлі спробував згадати вбрання крутого чоловіка зі сну. У братові було щось невловиме, через що Товстун Чарлі, просто сидячи на іншому краю стола, почувався вайлуватим незграбою, та ще й трохи дурнуватим. Йшлося навіть не про одяг Павука, а про усвідомлення, що якби таке нап'яв Товстун Чарлі, то скидався б на непереконливу дреґ-квін. Ішлося не про те, як Павук усміхався,— невимушено й радісно, — а про нездоланну переконаність Товстуна Чарлі, що він міг би практикувати усмішки перед дзеркалом хоч до кінця своїх днів, але йому ніколи не вдасться видати нічого настільки ж привабливого, зухвалого і блискуче-безтурботного.

— Ти був на маминій кремації, — сказав Товстун Чарлі.

— Я думав підійти побалакати після служби, — відказав Павук. — Просто не був певен, що це добра ідея.

— Я хотів би, щоб ти підійшов, — а тоді Товстуну Чарлі спало на гадку ще дещо: — Я подумав би, що ти будеш на татовому похороні.

— Що? — витріщився на нього Павук.

— На похороні. У Флориді. Кілька днів тому.

Павук похитав головою:

— Він не може бути мертвим. Я впевнений, що знав би, якби він помер.

— Він мертвий. Я його поховав. Ну... засипав могилу. Спитай у пані Гіґґлер.

— Як він помер? — перепитав Павук.

— Серцевий напад.

— Це нічого не означає. Тільки те, що він помер.

— Ну, так. Він помер.

Павук припинив усміхатись. Тепер він втупився у свою каву так, ніби очікував знайти там відповідь.

— Мені треба перевірити все самому. Річ не в тім, що я тобі не вірю. Але коли це твій старий... Навіть коли твій старий — це мій старий, — і він скривився.

Товстун Чарлі знав цей вираз обличчя. Десь у себе в душі він безліч разів робив такі міни, коли згадували його батька.

— Вона досі живе там, де жила? — спитав Павук. — У сусідньому будинку від того, де росли ми?

— Пані Гіґґлер? Так. Досі там.

— У тебе нічого звідти нема? Картинки, чи може, фотографії?

— Так, я привіз додому цілу купу.

Товстун Чарлі досі не розпакував картонної коробки. Вона все ще стояла в коридорі. Він приніс коробку на кухню і поставив на стіл. Тоді взяв кухонного ножа і перерізав скотч, яким обмотав її, а Павук запустив свої тонкі пальці всередину й перетасував фотографії, ніби гральні карти, поки не витягнув одну: на ній були мама і пані Гіґґлер, які сиділи на капоті машини пані Гіґґлер двадцять п'ять років тому.

— Той порш досі там?

— По-моєму, так, — замислився Товстун Чарлі.

Пізніше йому так і не вдалося згадати, чи то фотографія раптом збільшилась, чи Павук дуже зменшився. Він міг би заприсягтися, що насправді не трапилось ні першого, ні другого. Однак не підлягало сумніву, що Павук зайшов у фотографію, а та затремтіла, запереливалась і поглинула його.

Товстун Чарлі потер очі. На годиннику — шоста ранку, і на кухні він сам-самотою. На столі стояла коробка, заповнена паперами і фотографіями, а ще — порожнє горнятко, яке Чарлі переставив в умивальник. Він пройшов коридором до спальні, ліг у ліжко і проспав, аж доки о сьомій п'ятнадцять не задзвонив будильник.

Четвертий розділ, підсумований вечором вина, жінок і пісень.

Згадки про сон, де він зустрів схожого на кінозірку брата, перемішувалися зі сном, у якому до нього заскочив президент Тафт у компанії всіх персонажів мультика про Тома і Джеррі. Чарлі сходив у душ, а тоді сів у метро й поїхав на роботу.

Весь день його в голові щось ятрило, і він не знав, що то було. Чарлі ставив речі не на свої місця. Забував про справи. Якоїсь миті він заспівав просто за столом — не тому, що почувався щасливо, а просто тому, що забув не співати. Він усвідомив, що робить, лише коли Ґрем Коутс власного персоною просунув голову в двері кабінетика Чарлі, щоб його вишпетити.

— Жодних радіо, програвачів, плеєрів та інших музичних застосунків у офісі! — грізно вилупився він на Чарлі. — Це говорить про злочинно неприпустиму на робочому місці недбалість!

— Це не радіо, — зашарівся Товстун Чарлі.

— Ні? То що то таке, заради бога?

— То я.

— Ви?

— Так, я... співав. Вибачте, я...

— Побий мене грім, я міг би заприсягтися, що то радіо. Одначе я помилявся. Святий боже. Що ж, із такими рясними талантами й визначними уміннями вам би, певне, піти від нас розважати натовп, виступати на сцені чи хоча б у шоу на пляжі, а не протирати штани в офісі, де інші намагаються працювати. Еге ж? У місці, де вирішуються долі людських кар'єр.

— Ні, — відказав Товстун Чарлі, — я не хочу звільнятись. Я просто не подумав.

— У такому разі, — продовжив Ґрем Коутс, — навчіться придушувати в собі співочі пориви. Прибережіть їх для ванни, душу чи притримайте коней до миті, коли вболіватимете за улюблену футбольну команду. Особисто я підтримую «Крістал Пелес». В іншому разі вам доведеться шукати нового роботодавця.

Товстун Чарлі усміхнувся, а