Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

потім до нього дійшло, що усмішка не надто доречна, і він напустив на себе серйозного вигляду, але до того часу Ґрем Коутс уже пішов. Тому Товстун Чарлі тихенько вилаявся, склав руки на столі і схилив на них голову.

— Це ви співали? — зазирнула одна з дівчат із відділу співпраці з артистами. Товстуну Чарлі ніколи не вдавалося запам'ятати їхні імена. Поки він їх вивчав, дівчата вже звільнялись.

— Боюся, що так.

— Що ви співали? Було гарно.

Товстун Чарлі збагнув, що не знає:

— Не певен. Я не слухав.

— Він має рацію, — тихенько засміялась дівчина.— Вам би записувати платівки, а не гаяти тут час.

Товстун Чарлі не знав, що й сказати. Розчервонівшись, він став викреслювати якісь цифри, робити нотатки, писати на липких папірцях записки і наклеювати їх на монітор, поки не впевнився, що дівчина пішла геть.

Подзвонила Мейв Лівінґстон: чи не міг би, будь ласка, Товстун Чарлі пересвідчитись, що Ґрем Коутс зателефонує її банківському менеджеру? Чарлі відповів, що зробить усе можливе. Вона з натиском наказала йому в цьому переконатися.

О четвертій по обіді на мобільний зателефонувала Розі, щоб сказати, що в її квартирі знову є вода, і поділитись доброю новиною: її мама вирішила виявити цікавість до майбутнього весілля і запросила її ввечері до себе, щоб усе обговорити.

— Ну, — відказав Чарлі,— якщо вона організовуватиме банкет, ми зекономимо на їжі цілий статок.

— Це не дуже чемно. Ввечері подзвоню і розкажу, як усе минуло.

Товстун Чарлі сказав, що любить її, і поклав слухавку. Хтось на нього дивився. Він обернувся.

— Хто дзвонить в особистих справах у робочий час, — виголосив Ґрем Коутс, — пожне бурю. Знаєте, хто це сказав?

— Ви?

— Саме так, і не інакше. Не інакше, саме так. І ніколи ще не звучало слів правдивіших. Вважайте це формальним попередженням, — і Ґрем Коутс обдарував його такою самовдоволеною усмішкою, що Чарлі мимоволі почав розмірковувати над можливими наслідками того, як його кулак втиснеться у зручно наставлене сонячне сплетіння боса. Він вирішив, що ворожить надвоє між звільненням і судовим позовом за напад. І все одно, подумалось йому, було б чудово...

Товстун Чарлі не був від природи схильний до жорстокості, але мріяти йому ніхто не міг заборонити. Зазвичай він мріяв про маленькі і приємні речі. Йому мріялось мати достатньо грошей, щоб їсти в дорогих ресторанах, коли заманеться. Мріялось мати роботу, де ніхто не вказуватиме, що робити. Мріялось мати можливість співати, щоб за це не було соромно, десь, де ніхто не зміг би його почути.

Однак у те пообіддя його мрії набули інакшої форми. Для початку, він міг літати, і кулі відскакували від його могутніх грудей, коли він шугав із неба, щоб урятувати Розі від банди мерзенних викрадачів-негідників. Вона міцно тулилась до нього, коли вони відлітали за обрій, до його Палацу Крутості, а там уже її настільки переповнило почуття вдячності, що вона радісно вирішила не перейматися своїм чеканням-до-весілля і почати перевіряти, як швидко вони зможуть наповнити банку...

Ці мрії полегшували нервове життя у Агентстві Ґрема Коутса, де доводилося повідомляти людям, що виплату їхніх чеків відкладено, і займатися вибиванням боргів.

О шостій вечора Чарлі вимкнув комп'ютер і п'ятьма сходовими маршами спустився на вулицю. Дощу не було. Над головою сутінковим хором міста кружляли і щебетали шпаки. На тротуарі всі кудись поспішали. Переважно вони, як і сам Товстун Чарлі, йшли вулицею Кінґсвей до станції метро Голборн. Їхні голови були похилені, а обличчя виказували: ці люди квапляться дістатись на ніч додому.

Однак був на тротуарі чоловік, який нікуди не квапився. Він стояв обличчям до Товстуна Чарлі і решти пасажирів, а його шкіряна куртка тріпотіла на вітрі. Він не всміхався.

Товстун Чарлі помітив його з іншого кінця вулиці, і що ближче підходив, тим нереальнішим здавалось усе навколо. День ніби розтанув, і до Чарлі нарешті дійшло, що саме він сьогодні весь час намагався згадати.

— Привіт, Павуче, — привітався він, коли підійшов.

Всередині Павука ніби бушувала буря. Здавалося, він от-от заплаче. Товстун Чарлі не розумів. На обличчі і в позі брата було надто багато емоцій, і перехожі присоромлено від нього відверталися.

— Я був там, — голос Павука звучав глухо. — Бачив пані Гіґґлер. Вона відвела мене на могилу. Мій батько помер, а я навіть не знав про це.

— Він був і моїм батьком, Павуче, — зауважив Товстун Чарлі. Він розмірковував, як так вийшло, що він забув про Павука, що спросоння геть знехтував його появою.

— А й справді.

Сутінкове небо перекреслювали шпаки; вони кружляли і перелітали з даху на дах.

Павук сіпнувся, а тоді завмер. Потім, здається, вирішив:

— Маєш цілковиту рацію. Це треба зробити разом.

— Точно. Так, — погодився Чарлі, а тоді перепитав: — Зробити що?

— Ми чоловіки у смуті, — виголосив Павук світові, сигналячи таксі. — Наш батько відійшов. Серця наші тягарем лежать у грудях. Печаль витає у наших душах, як пилок у сезон цвітіння. Темрява нависла над нами, а недоля товаришить нам.

— Добре, панове, — жваво відказав таксист. — То куди вас завезти?

— Туди, де можна знайти троє ліків від темряви, — відказав Павук.

— Можемо замовити карі, — запропонував Чарлі.

— Існують лише три речі, здатні зняти з наших пліч тягар смертності і спинити всесвітнє спустошення. І це вино, жінки та пісня.

— Карі теж нічогенька, — зауважив Чарлі, але його ніхто не слухав.

— У якомусь певному порядку? — поцікавився таксист.

— Спершу вино, — оголосив Павук. — Ріки, озера і глибоченні океани вина.

— Як собі скажете, — таксист врізався у вуличний трафік.

— У мене щодо всього цього особливо паскудне передчуття, — ввічливо зауважив Чарлі.

— Паскудне передчуття, — кивнув Павук. — Сьогодні в нас обох є паскудні почуття. Сьогодні ми візьмемо наші паскудні почуття і поділимось ними, і зіткнемося з ними. Нам слід вилити скорботу. Випити гірких ліків смертності. Біль, яким ділишся, брате, це не подвоєний, а розполовинений біль. Нема людини, що була б, мов острів.

— Не питайся ти ніколи, по кому подзвін, — вторив йому таксист, — бо цей подзвін по тобі.

— Ого. Нічогенький такий коан вийшов, — здивувався Павук.

— Дякую, — відказав таксист.

— І справді, так воно й закінчується. Ви, я дивлюся, філософ. Мене звуть Павук.