Джин Філліпс - Королівство жахів

Він відповів не одразу, як вона сподівалася. Він, звичайно, уявляв собі жахливіші події, навіть знаючи, що вони не відбулися.

«Вони проминули вас?» — надрукував він.

«Вони нас не бачили. Але скажи поліції, що їх тут щонайменше двоє. Хоч я чула тільки голоси. Не бачила нікого».

«Я скажу їм», — надрукував він.

Вона знала, він хотів написати більше, але вона не надала йому такої можливості. Надрукувала, що мусить стерегтися, що кохає його, він відповів їй тим самим, і телефон перестав світитися в темряві.

— Гіпопотам пішов? — запитала вона в сина.

— Думаю, що так, — відповів Лінкольн.

Вона спробувала повернути собі нормальний настрій, щоби поговорити з ним — стати спокійною, спокійною, наскільки можливо — щоб усе було нормально й добре. Значною частиною виховання дітей є прикидатися, тобто показувати те, чого ти насправді не відчуваєш. Вона думала про це й раніше, спостерігаючи, як воюють між собою пластикові люди іноді протягом годин, але тепер їй здавалося, що всі ті вічні битви були корисними, можливо, вони давали малому практичні знання.

Вона вміла прикидатися. Це вміння може їй знадобитися будь-якої хвилини.

Вона втупила погляд у траву. Їй здалося, вона побачила там змію, але то була лише палиця. Знову почувся звук сирен, він, безперечно, надходив не з паркувального майданчика. Вони звучали дедалі інтенсивніше, лунаючи десь далеко, але наближаючись. Вона мала відчуття, що чує сигнал пожежної машини — чи двох або трьох машин — а не поліційного автомобіля, хоч вона й не знала, як визначити різницю між ними.

Коли ще його мова й була плутаною, Лінкольн завжди телефонував у пожежне управління зі свого місця в автомобілі, стискаючи в руці свою пластикову мобілку: «Привіт, пожежнику. У великому місті спалахнула пожежа. Не забудь надіти шолом. І чоботи. І куртку. Не забудь також узяти сокиру й шланги».

Вона сумнівалася, чи може вона залишатися тут у цю мить. Із цим малюком. Подумала, що треба воскресити його колишні версії. Вони плавали навколо неї, гойдливі й теплі.

— Я чую сирени, — сказав він.

— І я теж, — відповіла вона.

Він кивнув.

— Ти думаєш, зоопарк загорівся? Від пострілів?

— Я так не думаю.

— Ті люди, либонь, прийшли з бомбами.

— Я так не думаю.

— То оті дядьки й були поганими? — запитав він. — Ті, чиї голоси ми чули? Один з них розмовляв про тварин. І про личинки.

Вона згадала, що він учив про личинки у школі. Мабуть, тоді коли їм розповідали про метеликів. Він слухав, міркував й прокручував це в собі, наче полірував камінь, а потім випльовував готовий продукт. Вона думала, його мовчанка означає, що його увага була відвернута гіпопотамами, але насправді він намагався прояснити свої інші думки.

— Саме ті дядьки були поганими, — підтвердила вона.

— Вони сміялися.

Він боровся з цим у своїх історіях. Він вважав, що погані люди не всміхаються й не сміються. «Як можуть погані люди бути щасливими?» — запитував він.

Вона повела пальцем по його суглобах.

— Пригадай, як іноді погані люди радіють, коли завдають комусь болю, — сказала вона й, навіть кажучи це, подумала, щó він їй відповість: «Ти знаєш, мамо, ми читали про поганих людей, але я не знаю жодної поганої людини. Усі люди, яких я знаю, є людьми добрими».

— Отже, ті дядьки сміялися, бо вважали, що зробити комусь боляче — це добре? — запитав він.

— Так, — відповіла вона.

Він похитав головою.

— Негідники, — сказав він.

Вона подивилася на його личко, спокійне й замислене. Його довгі вії падали донизу, коли він моргав очима, й усе навколо здавалося йому м’яким. Їхній педіатр називав його «об’єктивно вродливою» дитиною.

Після того як він народився, мати назвала його Джорджем Клуні[9] серед немовлят. Пол сказав їй, що Мадлз — це Джордж Клуні серед такс, а вона сказала йому, що він, звичайно, Джордж Клуні серед чоловіків, а він сказав, що вона оточила себе Джорджами Клуні. Це було того дня, коли вона намагалася з’їсти кокосовий суп із Лінкольном, що заснув на її плечі, й розлила суп йому на спину, й він пахнув лимонґрасом протягом усієї другої половини дня.

Вітер підсилився. Вона відчула, як холод почав підійматися по її руках.

— Тобі холодно? — запитала вона в Лінкольна.

— Ні.

Це, мабуть, було правдою. Від нього пашіло жаром.

— Скажеш мені, коли почнеш мерзнути.

— Скажу.

Якби тільки все було так просто. Якби вона вірила, що він завжди скаже їй, чого йому треба. Що він думає. Чого він хоче.

Сосни навколо оселі дикобраза були обмотані внизу ланцюгами. Покійна тварина, либонь, їла кору. Трава була вкрита досить-таки товстим шаром соснової глиці, вона цього не помітила, доки вони не сіли, але тепер відчувала, як їхні гострі кінці кололи їй у ноги та в долоні. Вона почула десь удалині звук гелікоптера й спрямувала погляд у небо, але не побачила там нічого. Вона часто чула гелікоптери, коли вони летіли до лікарень у центрі міста, й було завжди щось утішне й тривожне в гудінні моторів; цей звук означав, що хтось тяжко поранився — жінка, на яку налетів вісімнадцятирічний велосипедист? Підліток, що стрибнув із високого мосту? — але він також означав, що пораненого оглянуто і йому намагаються допомогти.

Звук гелікоптера розтанув, і став чутний інший звук. Вона довго дослухалася до гуркоту вертолітного двигуна, не бажаючи, щоб він зник. Але зрештою мусила перестати чути його, бо інший звук став набагато гучнішим.

Десь заплакало немовля.

Немовля.

Вона спочатку не повірила своїм вухам, але потім це квиління лише стало голоснішим, і вона знала — ніщо не може його пояснити. Воно не звучало як плач реальної дитини, він був хрипкий і носовий, більше схожий на плач ляльки, який лунає, коли натискають їй на живіт.

Але вона знала, це не лялька.

Побачила рух по той бік паркану, поблизу бамбука. Спочатку це було лише зміщення у темряві, яке не дуже відрізнялося від нахиленого дерева, але потім там виокремилася постать, і та постать була жінкою з довгим волоссям, яке маяло на вітрі. Її руки були притиснуті до грудей, коли вона невпевнено переступала ногами. Жінка була схожа на тінь, а в широкому обхваті її руки або не було нічого, або міг бути великий светр, або й сумочка.

Але плач робив усе очевидним. Те, що жінка притискала до себе, було не сумочкою.

— Я чую плач немовляти, — сказав Лінкольн.

— Цссс, — сказала мати. — Сиди тихо.

— Звідки тут взялося немовля?

Джоан спостерігала, як жінка рухалася