Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

зовнішнього світу: дитячий сміх під час шкільної перерви, балабольчик продавця морозива, цвірінькання птахів, дзюрчання річки. Не завважила вона ані того, що її ноги, колись стрункі та міцні, зігнулися, бо так було зручніше нерухомо сидіти чи повзти, ані що нігті на ногах виросли, наче пазурі якоїсь звірини, кості перетворилися на скляні трубочки, живіт запав, а на спині випнувся горб. Тільки руки зберегли форму та розмір, зайняті весь час вправами на цитрі, хоча пальці вже не пам’ятали завчених мелодій, а натомість видобували з інструмента плач, неспроможний вирватися з грудей. Здаля Ортенсія нагадувала сумну ярмаркову мавпу, а зблизька викликала невимовний жаль. Вона не мала жодної гадки про ці прикрі зміни, її пам’ять зберігала власний образ незмінним, вона залишалася тією◦ж дівчиною, котру востаннє бачила відбиту в склі автівки Амадео Перальти того дня, коли він відвіз її до цього лігва. Ортенсія вважала себе такою◦ж гарненькою, як завжди, й далі поводилася, ніби так було насправді; відтак в її єстві залишився спогад про власну вроду, яку кожен, хто◦б наблизився до неї на достатню відстань, міг розгледіти під зовнішнім образом доісторичної карлиці.

Тим часом багатий і страхітливий Амадео Перальта поширив свою владу на весь окіл. По неділях він умощувався на чолі довгого столу, за яким сиділи його сини та внуки чоловічої статі, його прихильники й спільники, а також особливі гості — політики й військові начальники, до яких він звертався з гучною сердечністю, не позбавленою деякої пихатості, незайвої, щоб нагадати всім, хто тут господар. Поза очі гомоніли про його жертви, про те, скількох людей він розорив або зжив зі світу, про підкупи представників влади, про те, що половиною своїх статків він завдячує контрабанді; однак ніхто не наважувався шукати докази. А◦ще подейкували, буцімто Перальта утримує в підвалі якусь жінку. Цю частину його чорної легенди повторювали з більшою певністю, ніж балачки про його протизаконні оборудки; насправді багато хто про це знав, і з часом ця історія зробилася загальною таємницею.

Одного спекотного надвечір’я троє хлопчаків утекли зі школи, щоб скупатися в річці. Години зо дві вони хлюпалися в прибережній твані, а потім пішли блукати поблизу старої цукроварні родини Перальта, роботи на якій припинили ще два покоління тому через нерентабельність. Це місце вважалося зачарованим, подейкували, буцімто звідси чуються голоси чортів, і багато хто бачив тут розпатлану відьму, яка викликала душі мертвих рабів. Збуджені пригодою діти забрели на територію й наблизилися до цукроварні. Невдовзі вони зважилися оглянути руїни, оббігли просторі приміщення з потужними саманними стінами та підточеними шашелем кроквами, оминули бур’яни, що росли просто з долівки, купи бруду та собачого лайна, биту черепицю й зміїні кубла. Підбадьорюючи себе жартами, підштовхуючи один одного, дійшли до величезного приміщення, де колись виробляли цукор, — тут стояли рештки поламаних агрегатів; даху над головою не було і сонце та дощі утворили неймовірний сад на місці, де вони сподівалися відчути різкий запах цукру та поту. Коли страх майже минувся, хлопчаки виразно почули моторошний спів. Тремтячи, позадкували, проте цікавість переважила переляк, й вони, причаївшись, дослухали до останньої ноти пісню, що засіла у них в головах. Через якийсь час, оговтавшись, почали шукати, звідки долинають ці дивні звуки, відмінні від будь-яких відомих їм мелодій, і наштовхнулися на зроблений на рівні підлоги отвір, замкнений на колодку, яку вони не подужали відчинити. Тоді хлопці струсонули дерев’яну ляду, що закривала отвір, і в обличчя їм шибнув нестерпний сморід утримуваної в клітці звірини. Вони гукнули, але ніхто не озвався, по той бік чулося лише важке дихання. І дітлахи побігли звідтіль, горлаючи, що знайшли вхід до пекла.

Хлопчаки наробили стільки галасу, що це вже неможливо було замовчати, й мешканці селища нарешті пересвідчилися в тому, що підозрювали вже кілька десятиліть. Першими, слідом за своїми дітьми, прибігли матері й почали зазирати в шпарини в ляді; вони теж почули моторошні звуки цитри, такі несхожі на невигадливу мелодію, що привернула увагу Амадео Перальти, коли той зупинився на невеличкій вуличці в Агуа Санті, щоб утерти піт із чола. За жінками прибігла юрба роззяв, а останніми, коли вже зібрався чималий натовп, прибули поліцаї та пожежники, які сокирами прорубали отвір і ринули в нього зі своїми ліхтариками та протипожежними засобами. У підземеллі вони виявили якесь голе створіння з в’ялою зморшкуватою шкірою та сірими космами, що волочилися по долівці, яке кричало, налякане шарварком і світлом. Це була Ортенсія, тіло якої лискотіло, наче перлова скойка, під безжальним промінням ліхтариків, — майже сліпа, зі ступленими зубами й такими кволими ногами, що насилу трималася на них. Єдиною ознакою її людського походження була стара цитра, яку вона притискала до свого лона.

Новина спричинила хвилю обурення в усій країні. На телевізійних екранах і на сторінках газет з’явилася жінка, визволена з підвалу, де вона прожила життя, ледве прикрита рядниною, яку хтось накинув їй на плечі. Байдужість, що майже півстоліття оточувала бранку, за лічені години змінилася на прагнення помститися за неї й допомогти їй. Односельці утворили невеличкі загони, щоб лінчувати Амадео Перальту; вони напали на його дім, витягли його звідти і, якби поліція не прибула вчасно й не вирвала старого з рук нападників, його◦б забили камінням на майдані. Щоб притлумити почуття провини через те, що не цікавилися її долею, всі забажали опікуватися Ортенсією. Зібрали гроші їй на пенсію, згромадили тонни непотрібних їй одяганок і ліків, а численні благодійницькі організації заходилися зшкрябувати з неї бруд, стригти волосся та вбирати з ніг до голови й урешті-решт перетворили її на звичайну бабусю. Черниці надали їй ліжко в притулку для нужденних і впродовж кількох місяців тримали її прив’язаною, щоб вона не втекла до свого підземелля, аж поки жінка призвичаїлася до денного світла та змирилася з життям серед інших людей.

Скориставшись роздмуханою пресою загальною ненавистю, численні вороги Амадео Перальти набралися врешті мужності й накинулися на нього. Влада, яка роками не зважала на його зловживання, напустилася на старого, потрясаючи кийком закону. Новина привертала увагу суспільства достатньо часу, щоб запроторити старого до буцегарні, а потім канула в небуття. Покинутий родичами й друзями, перетворений на уособлення всього, що є лихого й огидного в світі, гноблений охоронцями та своїми◦ж товаришами по нещастю, він пробув у тюрмі до самої смерті. Сидів у камері й ніколи не виходив на подвір’я з іншими в’язнями. Туди до нього долинали вуличні звуки.

Щодня о десятій ранку Ортенсія непевною ходою божевільної простувала до в’язниці й передавала черговому для в’язня гарячий горщик.

— Він