Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

Амадео не збирався нічого пояснювати. Він був главою роду, мав правнуків і владний голос, ніхто не наважувався дивитись йому у вічі, і навіть священики, вітаючись із ним, схиляли голови. За довге життя він збільшив успадковані від батька статки, заволодів усіма землями, що простягалися від руїн іспанської фортеці аж до кордонів держави, а потім зробив політичну кар’єру, завдяки якій став наймогутнішим орударем в окрузі. Взяв шлюб із потворною донькою землевласника, мав із нею дев’ятеро законних дітей, а з іншими жінками бозна-скільки байстрюків, але не пам’ятав жодної з них, бо його серце виявилося непридатним для любові. Єдиною, кого він не міг зовсім позбутися, була Ортенсія, яка застрягла в його свідомості, наче кошмарний сон. Після недовгих любощів у траві на пустирі, Амадео повернувся додому, до своєї роботи й прісної нареченої з шанованої родини. Це Ортенсія шукала його, аж поки врешті знайшла, це вона перепинила його й учепилася в його сорочку з несамовитою покірливістю рабині. «Оце так халепа, — подумав він тоді. — Я от-от маю урочисто взяти шлюб, а ця божевільна стає мені поперек дороги». Вирішив спекатися її та, коли глянув на дівчину в жовтому вбранні, із благанням в очах, зрозумів, що було◦б безглуздям не скористатися з такої нагоди, й надумав сховати її, поки знайде якийсь вихід.

Ось так, майже випадково, Ортенсія опинилася в підвалі старої цукроварні родини Перальта, де залишалася похованою живцем майже все життя. Це було просторе, вологе, темне приміщення, задушливе влітку та холодне вночі в пору посухи: там стояли якісь старі меблі та лежав матрац. Амадео Перальта не мав часу облаштувати все краще, хоча іноді плекав надію зробити з дівчини коханку, на кшталт героїнь східних казок: загорнуту в легку накидку, серед павиного пір’я, парчевих стрічок, світильників із кольорового скла, позолочених меблів на гнутих ніжках і ворсистих килимів, по яких він ступатиме босоніж. Можливо, він так◦би й учинив, якби дівчина нагадала про його обіцянки, проте Ортенсія скидалася на нічного птаха, одного з тих сліпих гуахаро, що селяться в глибині печер: вона потребувала лише трохи їжі та води. Жовтий сарафанчик розлізся просто на ній, і вона залишилася голою.

— Він любить мене, він завжди мене любив, — мовила, коли сусіди витягли її назовні. За багато років затворництва Ортенсія розучилася говорити, і голос вихоплювався з неї уривчастий, наче передсмертне хрипіння.

В◦перші тижні Амадео проводив з нею в підвалі багато часу, вдовольняючи хіть, що здавалася йому невичерпною. Боючись, що її можуть виявити, і ревнуючи дівчину навіть до власних очей, він не хотів виводити її на світ Божий, і тільки слабке проміння проникало сюди через душник. У пітьмі чуття бентежилися, шкіра палала, а серце скидалося на голодного краба. Запахи й смаки загострювалися до межі. Торкаючись одне одного в темряві, вони проникали в єство партнера, занурювалися в його найпотаємніші думки. Їхні голоси тут багаторазово відлунювали, стіни відбивали їхній шепіт і цілунки. Підвал перетворився на закорковану сулію, де вони борсалися, мов пустотливі близнюки, пливучи в амніотичній рідині, — два набубнявілі нерозважні створіння. Якийсь час вони блукали в цілковитій близькості, яку сплутали з любов’ю.

Коли Ортенсія спала, коханець виходив у пошуках якоїсь їжі і, перш ніж вона прокидалася, повертався, готовий знову її обіймати. Вони мали◦б кохатися так, знеможені пристрастю, до самісінької смерті, поглинаючи одне одного чи палаючи, як подвійний смолоскип, однак цього не сталося. Натомість сталося найбільш очікуване та буденне, найменш величне. Не минуло й місяця, а Амадео Перальті вже набридли забави, що почали повторюватися, і його думки зайняло те, що існувало по інший бік цієї печери. Настав час повертатися в світ живих і знову взяти стерно долі в свої руки.

— Зачекай мене тут, дівчинко. Я йду, щоб зробитися дуже багатим. Принесу тобі королівські подарунки, плаття та коштовності, — сказав їй, прощаючись.

— Я хочу мати дітей, — озвалася Ортенсія.

— Дітей ні, а от ляльки, будь ласка.

У наступні місяці Перальта забув про плаття, коштовності та ляльок. Навідувався до Ортенсії щоразу, коли згадував про неї, не завжди, щоб кохатися, іноді лише задля того, аби послухати, як та грає на цитрі якусь старовинну мелодію; йому подобалося дивитися, як, схилившись над інструментом, вона перебирає струни. Часом він так квапився, що не встигав перемовитися з нею ані словом; наповнював її глеки водою, залишав сумку з харчами та йшов. Якось, коли цілих дев’ять днів забував це зробити, а після знайшов її напівмертвою, Перальта збагнув, що треба підшукати когось, хто◦б допомагав йому опікуватися бранкою, бо сам він через сім’ю, постійні роз’їзди, бізнес і громадські обов’язки був надзвичайно зайнятий. У цьому йому прислужилася одна відлюдькувата індіанка. Вона зберігала ключ і регулярно заходила прибрати в підвалі й зішкрябати з тіла Ортенсії луску, що наростала наче ніжна й бліда, майже непомітна неозброєному оку флора й відгонила перегорнутою землею та запустінням.

— Невже вам не було шкода цієї жінки? — запитали в індіанки, коли затримали й її, звинувативши в пособництві у викраденні, однак та нічого не відповіла, лише глянула незворушно з-під лоба й чвиркнула почорнілу від тютюну слину.

Ні, їй не було шкода, індіанка гадала, що дівчині подобається жити рабинею, а отже, вона або почувається щасливою, або від народження не сповна розуму, тож — як багато кого в цьому стані — її краще тримати під замком, ніж випускати на вулицю, де вона наражатиметься на кпини й небезпеки. Ортенсія не допомогла своїй тюремниці змінити думку про себе: вона жодного разу не поцікавилася тим, що відбувалося назовні, не намагалася вийти подихати свіжим повітрям й ні на що не нарікала. До того◦ж бранка не здавалася знудженою; її мозок зупинився в якійсь точці дитинства, й самотність зрештою перестала їй дошкуляти. Вона насправді перетворилася на підземну істоту. У цій могилі її чуття загострилися, Ортенсія навчилася бачити невидиме, її оточували химерні духи, що вели її за руку іншими світами. Поки її тіло щулилося в кутку, вона, мов фотон, никала зоряним простором, живучи в своєму темному краю, за межею розуму. Якби мала люстро, щоб глянути на себе, власний вид нажахав◦би її, та оскільки вона не могла себе бачити, то й не помічала свого розладу, не відала ані про луску, що наростала на шкірі, ані про гусінь, що оселилася в її довгих космах, ані про сірі хмари, що вкрили її помертвілі очі, яким надто довго доводилося вдивлятися в морок. Вона не відчула, як її вуха виросли, щоб уловлювати навіть найслабші й найвіддаленіші звуки