Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

— Я хочу сказати, — Герхардт у збудженні декілька разів повторював одне й те ж: — Я... я хочу сказати, що всі сусіди патякають про те, як ви сюди ходите, і катаєте мою дочку в колясці, і розгулюєте з нею вечорами, і все це, коли мене немає вдома, от що я хочу сказати. Я хочу сказати, що коли б у вас були чесні наміри, ви не зв’язувалися б з дівчинкою, яка годиться вам у дочки. Люди розкрили мені на вас очі. Ідіть звідси і дайте моїй дочці спокій.

— Люди! — повторив сенатор. — Мені немає діла до цих людей. Я кохаю вашу дочку й приходжу до неї через те, що кохаю її. Я маю намір одружитися з нею, а якщо вашим сусідам хочеться патякати, нехай патякають. Це ще не означає, що ви можете ображати мене, навіть не дізнавшись про мої наміри.

Налякана цією раптовою сваркою, Дженні відступила назад до дверей, що вели в їдальню; мати підійшла до неї.

— Батько повернувся, коли вас не було, — сказала вона дочці, задихаючись від хвилювання. — Що нам тепер робити?

І, як роблять всі жінки, вони обнялися й тихо заплакали. А ті двоє і далі сперечалися.

— Ах, он як! — вигукнув Герхардт. — Ви хочете одружитися!

— Так, — відповів сенатор, — саме одружитись. Вашій дочці вісімнадцять років, вона сама може вирішувати свою долю. Ви образили мене й поглумилися над почуттями вашої дочки. Так-от, майте на увазі, що на цьому справа не кінчиться. Якщо ви можете закинути мені ще щось, крім того, що патякають ваші сусіди, будьте ласкаві сказати про це.

Сенатор стояв перед Герхардтом, як величне втілення правоти й бездоганності. Він не підвищував голосу, не робив різних рухів, але у виразі його щільно стиснутих уст була рішучість і незламна воля.

— Не хочу я більше з вами розмовляти, — заперечив Герхардт, трохи збитий з пантелику, але не наляканий. — Моя дочка — це моя дочка. І моя справа вирішувати, чи гуляти їй вечорами й чи одружуватися з вами. Знаю я вас, політиків. Коли ми познайомились, я вважав вас за порядну людину, а тепер бачу, як ви поводитеся з моєю дочкою, і знати вас більше не хочу. Ідіть звідси, от і все. Більше мені від вас нічого не треба.

— Дуже шкодую, місіс Герхардт, що мені довелося зайти в такі суперечки у вас в домі, — сказав Брендер, навмисне відвертаючись від розгніваного батька. — Я уяви не мав, що ваш чоловік заперечує проти моїх відвідин. Проте це нічого не змінює. Не засмучуйтесь, справа не така погана, як здається.

Герхардт був вражений його спокоєм.

— Я йду, — мовив далі Брендер, знову звертаючись до нього, — але не думайте, що я так це й залишу. Сьогодні ви зробили велику помилку. Сподіваюсь, ви зрозумієте це. На добраніч.

Він злегка вклонився і вийшов.

Герхардт гучно зачинив за ним двері.

— Тепер, сподіваюсь, ми його позбулися, — сказав він. — А тобі я покажу, як тинятися вечорами на вулицях, щоб увесь світ говорив про тебе.

Більше на цю тему не було сказано й слова, але обличчя і настрій у всіх мешканців дому, в якому панувала в наступні дні гнітюча мовчанка, красномовно виявляли, що вони переживають. Герхардт похмуро замислювався над тим, що своєю роботою він зобов’язаний сенаторові, і вирішив відмовитися від неї. Він об’явив, щоб у його домі більше не прали на сенатора, і, коли б він не був певен, що роботу в готелі м-с Герхардт знайшла сама, він заборонив би й це. У всякому разі, ні до чого доброго ця робота не привела. Коли б не пішла дружина до готелю, не було б і пліток.

А сенатор був дуже засмучений цим прикрим випадком. Обивательські плітки завжди неприємні, але стати героєм таких пліток людині з його становищем і зовсім не випадало. Брендер не знав, що зробити, і, поки він намагався прийти до якогось висновку, минуло кілька днів. Потім його викликали до Вашингтона, і він поїхав, так і не побачившись з Дженні.

Тимчасом Герхардти по-старому перебивалися, як могли. Звичайно, вони дуже бідували, але Герхардт готовий був мужньо терпіти злидні, аби тільки честь залишалася з ним. Одначе бакалійникові треба було платити не менше, ніж раніше. Одяг у дітей невблаганно зношувався. Довелося додержувати найсуворішої економії й припинити сплату старих боргів, з якими Герхардт намагався покінчити.

Потім прийшов день, коли треба було сплатити річні проценти по закладній, а ще пізніше два бакалійники, зустрівши Герхардта на вулиці, запитали, коли він поверне їм борг. Він, не вагаючись, пояснив їм становище з своїм гаманцем і з одвертою щирістю сказав, що буде намагатися з усіх сил і зробить все можливе. Та все ж під ударами долі він занепав духом. Під час роботи він молився, щоб небеса змилостивилися над ним, а вдень, коли треба було б виспатися й відпочити, ходив по місту, намагаючись підшукати вигіднішу службу, — принагідно брався за кожну випадкову роботу. Зокрема, він наймався косити газони.

М-с Герхардт благала його не вбивати себе надмірною працею, але він відповідав, що інакше не можна.

— Ніколи мені відпочивати, коли люди зупиняють мене на вулиці й просять поквитатися з боргами.

Становище родини було жахливе.

На довершення всього Себастян потрапив до в’язниці.

Спричинилися до цього старі хитрощі з крадіжкою вугілля, на якій його кінець кінцем спіймали. Якось увечері він заліз на платформу, щоб скинути Дженні й дітям трохи вугілля, і агент залізничної поліції спіймав його на гарячому. За останні два роки на залізниці не припинялося розкрадання вугілля, але, поки крали потроху, адміністрація дивилася на це крізь пальці. Але, коли клієнти відправників вантажів поскаржилися, що состави, які йдуть з вугільних басейнів Пенсильванії до Клівленда, Цинциннаті, Чикаго й інших міст, втрачають у дорозі тисячі фунтів вугілля, справа була передана до рук сищиків. Не тільки діти Герхардтів намагалися поживитися на залізниці. Багато мешканців Колумбуса систематично займались цим, але трапилось так, що спіймали саме Себастяна й він мусив відбувати кару на страх всього міста.

— Ану, злізай, — сказав сищик, раптово з’являючись з темряви.

Дженні і діти покидали відра й кошики і щосили побігли геть. Першою думкам Себастяна також було зскочити на землю й тікати, але сищик схопив