Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

ввійшла, мати повернулась до неї спиною й схилилася над столом, на якому готувала печиво, намагаючись сховати від дочки почервонілі очі.

— Що трапилось? — запитала Дженні, трохи збентежена напруженою мовчанкою батьків.

— Нічого, — рішуче відповів батько.

Мати навіть не обернулась, але сама її непорушність була промовиста. Дженні підійшла до неї і зразу ж побачила, що вона плакала.

— Що трапилось? — здивовано повторила дівчина, дивлячись на батька.

Герхардт промовчав, відкрите обличчя дочки знищило його страхи.

— Що трапилось? — м’яко наполягала Дженні, звертаючись до матері.

— Ой, це все сусіди, — з зітханням відповіла м-с Герхардт. — Вони завжди патякають про те, чого не знають.

— Знову про мене? — запитала Дженні, злегка зашарівшись.

— От бачите, — зауважив Герхардт у просторінь, — вона сама знає, в чім справа. То чому ж ви мені не говорили, що він тут буває? Всі сусіди балакають, а я й досі нічого не знав. Що це таке, спитати вас?

— Ой, чи не однаково! — вигукнула Дженні, охоплена жалем до матері.

— Однаково? — крикнув Герхардт, все ще німецькою мовою, хоч Дженні відповідала йому англійською. — Це однаково, що люди зупиняють мене на вулиці і розповідають про це? Посоромилася б говорити такі речі. Я завжди був доброї думки про цього чоловіка, але тепер, через те, що ви мені нічого про нього не говорили, а між сусідами пішли пересуди, я вже не знаю, що й думати. Невже я повинен від сусідів дізнаватися, що робиться в моєму домі?

Мати й дочка мовчали. Дженні вже почала думати, що вони й справді зробили серйозну помилку.

— Я зовсім не робила нічого такого, що треба приховувати, — сказала вона. — Просто одного разу він возив мене кататися, от і все.

— Так, але ти мені про це не розповідала, — відповів батько.

— Я знаю, що ти не любиш, коли я ввечері йду з дому, тому й не розказала. А приховувати тут нічого.

— Він не повинен був нікуди возити тебе ввечері, — зауважив Герхардт, однаково турбуючись про те, що скажуть люди. — Чого йому від тебе треба? Навіщо він сюди ходить? Він надто старий. У такої молоденької дівчини не може бути з ним нічого спільного.

— Йому нічого й не треба, він тільки хоче допомогти мені, — пробурмотіла Дженні. — Він хоче одружитися зі мною.

— Одружитися? Ха! Чому ж він не скаже про це мені? — вигукнув Герхардт. — Я сам розберуся в цій справі. Я не хочу, щоб він улещував мою дочку і щоб усі сусіди про це базікали. І потім, він надто старий. Я йому так і скажу. Він не повинен ганьбити доброго ім’я дівчини. І нехай більше сюди не з’являється.

Погроза Герхардта вкрай налякала Дженні і її матір. Невже він запропонує Брендерові більше не з’являтись до них? До чого це призведе? В якому становищі вони будуть перед Брендером?

А Брендер, звичайно, знову прийшов, коли Герхардт був на роботі, й вони тремтіли, щоб батько не почув про це. Через кілька днів сенатор зайшов за Дженні, і вони пішли погуляти. Ні вона, ні мати нічого не сказали Герхардту. Але їм не вдалося довго приховувати це.

— Дженні знову гуляла з цим чоловіком? — запитав він другого дня в дружини.

— Він заходив вчора, — невиразно відповіла вона.

— А вона йому сказала, щоб він більше не приходив?

— Не знаю. Не думаю.

— Гаразд, я сам подбаю про те, щоб припинити все це, — відрізав Герхардт. — Я з ним поговорю. Нехай тільки з’явиться ще раз.

І він тричі відпрошувався вечорами з роботи і кожного разу ретельно стежив за будинком, перевіряючи, чи не приймають там гостя. На четвертий вечір Брендер з’явився і, викликавши надзвичайно схвильовану Дженні, пішов з нею гуляти. Вона боялася батька, боялася якої-небудь негарної сцени, але не знала, що зробити.

Герхардт у цей час наближався до будинку і бачив, як вона вийшла. Цього було досить.

— Де Дженні? — звернувся він до дружини.

— Кудись вийшла, — відповіла та.

— Я знаю, куди, — сказав Герхардт. — Я бачив. Ну, нехай тільки вони повернуться. Я з ним поговорю.

Він спокійно сів і почав читати німецьку газету, спідлоба поглядаючи на дружину; нарешті грюкнула хвіртка і відчинилися сінешні двері. Тоді він встав.

— Де ти була? — крикнув він німецькою мовою.

Брендеру, який ніяк не ждав подібної сцени, стало і прикро й незручно. Дженні вкрай знітилась. У кухні в нестерпній тривозі чекала її мати.

— Я виходила погуляти, — ніяково відповіла дівчина.

— А хіба я не говорив тобі, щоб ти більше не виходила вечорами? — сказав Герхардт, не звертаючи найменшої уваги на Брендера.

Дженні зашарілась, не маючи сили вимовити жодного слова.

— У чім справа? — поважно промовив Брендер. — Чому ви так з нею розмовляєте?

— Вона не повинна виходити з дому, коли стемніє, — грубо відповів Герхардт. — Я їй це вже кілька разів говорив. Та й вам більше нічого сюди ходити.

— А чому? — запитав сенатор після недовгої паузи, старанно добираючи слів. — От дивно. Що поганого зробила ваша дочка?

— Що вона зробила? — крикнув Герхардт; хвилювання його зростало з кожною хвилиною, і він все невиразніше вимовляв англійські слова. — Нічого їй бігати вулицями проти ночі, коли треба сидіти вдома. Я не хочу, щоб моя дочка виходила ввечері з дому з чоловіком, який їй у батьки годиться. Чого ви від неї хочете? Вона ще дитина.

— Чого я хочу? — сказав сенатор, намагаючись гідно вийти з цього становища. — Та це ж зрозуміло, я хочу розмовляти з нею. Вона досить доросла для того, щоб мені було з нею цікаво. Я хочу одружитися з нею, якщо вона згодна.

— А я хочу, щоб ви пішли звідси й більше не приходили, — відповів Герхардт, втрачаючи всяку здатність розмовляти логічно і впадаючи у звичайнісінький батьківський деспотизм. — Я більше не хочу бачити вас у своєму домі. Мало в мене іншого нещастя, не вистачає ще, щоб у мене забрали дочку і зганьбили її добре ім’я.

— Будьте ласкаві пояснити, що ви хочете цим сказати, — промовив сенатор, випростовуючись на весь зріст. — Мені нічого соромитися своїх вчинків. З вашою дочкою не трапилося з