Теодор Костянтин - Капітан далекого плавання, Теодор Костянтин
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А хіба вона є?
— Напевно.
— Чому, татусю, тобі все хочеться жартувати зі мною? — Але зрозумівши те, як невинну гру, запитала:
— А як її зовуть?
— Так само, як і тебе. Інгрід.
— Татусю, але ж я нічогісінько не чую.
— Виростеш, приїдеш сюди й почуєш. Тоді твій татусь вже буде старенький…
— Хто ж мене сюди привезе?
— Не журися, знайдеться кому привезти, тільки рости швидше.
— Татусю, я не хочу, щоб ти старів.
— Добре, доню, не старітиму. Але нам час повертатися. Послухай, донечко, як шумлять хвилі. Чуєш? Це вони тремтять злякано. І верби, і хвилі бояться вечора, що поспішає з-за виноградників Добруджі. Вертаймося, доню, та завітаємо до дядька Фане й тітки Марії. Вони тебе люблять і чекають у гості.
— Татусю, я теж люблю дядька Фане.
— Розумнице моя!
Раду повернув човна, й вони попливли додому. Між вербами панувала первозданна тиша. Коли випливли на Дунай, перед ними появилося місто, залите скісним сонячним промінням, яке стояло, наче фортеця з мідними зубцями на стінах.
РОЗДІЛ 7На легковій машині Раду мчав широкою, асфальтованою дорогою. Праворуч біля нього — Міка. Вона, закинувши ногу на ногу, смоктала цигарку й мугикала пісеньку:
Кохання наше пломеніє, І в його полум'ї горю я. А коли сумом даль завіє, Тобі я пісню подарую.— Тобі подобається пісенька?
— Мила! Від одної мелодії можна вмерти, — з удаваним захопленням відповів Раду.
Міка повірила в його щирість. Було вже за північ. Вони поверталися з передмістя Бухареста, де чудово провели час у ресторані. Міка там багато їла, але мало пила. Мабуть, боялась упитись, щоб не сказати зайвого. Раду думав, чи недаремно згаяв час.
— Тобі подобається мій голос?
— Мила, я в захопленні. Твій голос — рідкість. Чому ти не ходиш до консерваторії?
— Не хочу бути співачкою.
— Чого ж ти прагнеш?
— Щось трошки вище.
— Наприклад?
— Мрію зніматись у кінофільмах, та не маю таланту.
— Хто тобі сказав?
— Сама знаю, — відповіла коротко і впевнено.
— В такої вродливої дівчини режисери знайдуть талант. У багатьох кіноактрис його нема й на гріш.
— Справа їхня. Нема таланту, вони спекулюють вродою. А я б наважилась зіграти у фільмі єдину роль.
— Яку?
— Роль купальниці.
— Гм… Такий фільм появиться не скоро…
— Ти думаєш? Бач, який поганий! Чи не маєш наміру так зарані відправити мене додому? Повези краще куди-небудь.
— Куди накажеш?
— У тебе є гроші? Ой, чого я питаю. Коли є власна машина, то на пляшку коньяку знайдеться.
— Гроші є.
— Тоді вези мене кудись у бар.
— Поїхали!
На їх щастя, в барі знайшлися вільні місця. Коли вони проходили між столиками, всі чоловіки витріщили на Міку очі. Вона їх притягувала наче магніт.
— Глянь, одним помахом ти всіх кинула додолу.
— Мене жоден з них не цікавить. Цього вечора мені подобаєшся ти.
— Я дуже втішений.
— Якщо підійде хто з них запрошувати мене на танець, не дозволяй. Сам ти танцюєш?
— Якось бавлюсь. Ніг тобі не відтопчу.
— Танцюватиму тільки з тобою, милий.
Під час танцю Міка прошепотіла:
— Ця машина дійсно твоя?
— Та моя ж! — збрехав Раду, навіть не кліпнувши.
— Як тобі пощастило її дістати? Машин такої марки нема в продажу.
— Це довга історія.
— Розкажи, мені цікаво…
— Маю рідного дядька в Західній Німеччині. Влітку він приїздив у гості, а, від'їжджаючи, подарував мені машину. Правда, я сплатив мито. Машина того варта, бо майже нова. Якби схотів продати, то взяв би добрі гроші.
— Казав, довга історія, а я не бачу ніякої.
—Історія довга, але… — продовжував крутитись у танці.
— Я хочу знати, — наполягала Міка.
— Хай уже після танцю…
Нарешті музика змовкла, і пари розбрелись на свої місця.
— Ну розказуй, ти ж обіцяв, — нагадала Міка.
— Хоч я тобі й вірю, все-таки… Розумієш, ми ж недавно лише познайомилися…
— Не будь дурнем! Я вмію тримати язик за зубами.
— Обіцяй нікому ні слова.
— Клянусь!
— По суті, машина записана на мого друга, наче дядько йому подарував її. Розумієш?
— Дуже просто! Ти не хотів, щоб знали про твого дядька із Західної Німеччини.
— Ти відгадала.
— Але чому? Що тут поганого? Людина може вибирати собі друзів, а не родичів. Хотіла б і я мати дядька, котрий би подарував мені машину.
— Якби ти працювала там, де я, то так би не казала.
— Де ж працює ваша милість?
— Обіцяй навіть не писнути ніде.
— Ой, не роби з себе чогось таємничого…
— Я працюю в Міністерстві закордонних справ. Там не бажано, щоб хтось мав за кордоном родичів.
— Ги, мабуть, уже не раз їздив за кордон, то чому не купив собі машини?
— Я не працюю в дипломатичному корпусі. В мене посада начальника відділу в архіві міністерства.
— Ось як! — тріпнула головою Міка. — Отже, за кордон тебе не посилають?
— Чому ні? Часто посилають як дипломатичного кур'єра. Тільки ти нікому ні слова…
— Я вмію мовчати.
— Це я, мабуть, відчув
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Капітан далекого плавання, Теодор Костянтин», після закриття браузера.