Теодор Костянтин - Капітан далекого плавання, Теодор Костянтин

— Згода! Але після обіду даси мені човна. Хочу прогулятися по Дунаю з Інгрід.

— Дам тобі моторку.

— Краще човна. Інгрід не любить моторки. Каже, що вона дуже швидко мчить і робить багато шуму.

Справою Шутелки займався капітан міліції Опришану, з ним і зв'язався Раду.

— Товаришу майор, тут знайдете все, що вас цікавить, — виструнчився капітан, подаючи папку.

Серед різних паперів Раду знайшов заяву Шутелки й вирішив почати з неї:

Заява

Я, Сава Шутелка, народження 1934 року, по професії водолаз, проживаю по вулиці Світлій, № 14, заявляю слідуюче.

В четвер, 15 жовтня цього року, о двадцятій годині я пішки повертався додому. Коли проходив мимо одного кіоска, відчув тупий удар в потилицю і втратив свідомість. Що було потім, не знаю. Коли опритомнів, то побачив світло, яке проникало через єдине вікно в кімнаті, де я знаходився. Я чомусь лежав на ліжку в піжамі, а мій одяг валявся поруч на стільці. Я підвівся і мало не впав, кімната завертілася перед очима. Похитуючись, добрався до дверей, але вони були замкнені. Мене охопив жах. Я почав гатити кулаками в двері: «Гей, тут є хто-небудь? Хто й для чого тримає мене під замком?» За дверима процокотіли чиїсь кроки. «Пане Шутелка, не зчиняйте галасу. Це у ваших інтересах, вам нічого поганого не загрожує». Здається, голос належав літній жінці. «Скажіть, де я знаходжусь?» — «На жаль, ваше запитання залишиться без відповіді». — «Навіщо мене полонили?» У відповідь — мовчанка, потім голос: «Не шуміть! Краще щось поїжте». На столику серед кімнати були варені яйця, масло, повидло, кава. Я досхочу наївся, запалив сигарету. «Скільки часу ви маєте намір мене тут тримати?» — спитав у дверей. «Може, завтра зробимо вам цікаву й важливу пропозицію. Поки що не тривожтесь». — «Ідіть до біса зі своїми пропозиціями. Вимагаю негайного звільнення!» На мою вимогу ніхто не відповів. Я лаючись бігав з кутка в куток, поки не стомився. Потім упав на ліжко й незчувся, як заснув. Скільки спав, не знаю. Прокинувся й почав шукати можливості втекти. Поторгав двері. Вони так само були на замку. Знову почав гатити в них. «Спокійно, пане Шутелка! Чому ви такі невитримані? — обізвався хтось з-за дверей. — Краще випийте коньяку. Пляшку знайдете в буфеті. Коньяк не першого гатунку, проте непоганий». — «Біс би вас побрав з вашим коньяком», — гримнув я. Робити було нічого. Дістав коньяк і покуштував. Смачний. Куштував до тих пір, поки не захотілося спати. Ліг на ліжко одягнений… Прокинувся, бо дуже змерз. Лежав на якійсь лаві, над головою сяяли зірки. Підвів голову. й побачив недалеко водонапірну вежу. Та це ж міський парк! Злякано кинувся додому.

Сава Шутелка.

— Яка ваша думка, товаришу майор? — спитав Опрешану.

— Поки що ніякої! А ваша як слідчого?

— Мені здається, Шутелці все приснилось.

— По-вашому, він бреше?

— Не знаю, чи обдумано бреше, чи…

— Хочете сказати, не все бреше?

— Все те нісенітниця, товаришу майор! Видумав, ніби його полонили невідомі, а потім звільнили, навіть не поговоривши.

— Ні, товаришу капітан! Шутелка не божевільний і нічого не вигадав. Все так і було насправді.

З якою метою його викрали, то інша справа.

Повертаючись з міліції, Раду вирішив зайти за донькою. Рідне місто! Він ішов, поринувши в спогади. Недалеко пролягала вулиця Блазнів, далі околиця Глуму, де промайнуло його безрадісне дитинство. Раду звернув на Морську вулицю й незабаром зупинився перед будинком з голубими вікнами. Там панувало запустіння. Зруйнувалась огорожа, всох дикий виноград. Ось і та фірточка, за якою зникла Катіна в ту жахливу ніч, коли він довідався, що вбивця його батька, кривавий шпигун Вальтер та Гораче Ріхтер, батько Інгрід, одна й та ж особа. Раду пішов далі, прискорюючи кроки, наче намагався втекти кудись від спогадів. Спустився вниз до руїн «Заїзду Агопа», пройшов мимо халупи старого Панайотакі… Стояла сумна осінь. Рвучкий вітер безжалісно зривав з дерев листя, й воно сипалось і сипалось на вулиці, червонувате, жовтогаряче. Минаючи готель «Метрополь», Раду пригадав симпатичного «Горилу», по-звірячому вбитого бандюгою Вальтером, і сумно зітхнув. Нараз думки закружляли навколо Сави Шутелки. Чому з ним так церемонились викрадачі? Хто вони й для чого вкрали Шутелку, а потім звільнили? Може, помилились і викрали не того, кого було треба? Від напруження закололо у скронях. Дійшовши до будинку, де мешкала донька, Раду натиснув кнопку дзвоника. Двері відчинила сама Інгрід, білявенька, жвава, чарівна.

— Ой, татусю, якраз цієї ночі мені снилось, наче ми з тобою катаємось на човні по озері,— кинулась йому в обійми, радісінька й щаслива від зустрічі.

Кожної весни під час повені, коли Дунай заливав плавні, Раду любив разом з маленькою Інгрід човном подорожувати до озера. Тепер стояла осінь, тиха, спокійна, наче сива старість. Фане дав йому човна, і він перетинав на ньому течію, прямуючи до протилежного берега.

Сонце ще було високо, і там, де його проміння падало на сині хвилі, залишався золотистий слід, наче хвіст велетенської ящірки. Мимо стрілою промчав катер, залишивши за собою пінясті хвилі, мов білу поволоку. Незабаром човен досяг озера. Тут верби розкішно порозкрилювали гілля над водою, утворивши своєрідне шатро.

Маленька Інгрід сиділа на кормі човна, блискучими оченятами озиралась на всі боки, зачарована незвичною, дикою красою. Вона здригалась, коли за човном скидалася велика риба. Раду заплющив очі. На місці маленької Інгрід він у своїй уяві побачив ту, іншу, в гімназичній формі. Йому здалось, наче здалеку долинув її милий голос: «Раду, невже оці водяні простори мають свою королеву?» — «Все може бути. Якась маленька чарівниця, завбільшки як твій мізинчик». — «Поклич її, милий!» В думках він гукнув: «Ко-ро-лево!» — «Ево!» — відповіла йому луна з далини. І знову почувся голос коханої: «Водяна королево! Прийми мою клятву. Клянусь, поки житиму, кохатиму лише одного Раду. А якщо порушу клятву, прокляни мене навіки!»

Тут почувся голосок маленької Інгрід:

— Що ти там почув, татусю?

— Слухав голос водяної