Теодор Костянтин - Капітан далекого плавання, Теодор Костянтин

інстинктивно, бо інакше… Раду кивнув офіціантові й замовив ще каву та коньяк.

Недалеко за столиком якась дама істерично реготала. Під стелею плавали густі хмари тютюнового диму. Несподівано Міка промовила:

— Ти давно знаєш дядька Флоріку?

Раду чекав цього запитання і відповів навмисне ухильно:

— Ми познайомилися під час війни. Разом робили одну комерцію.

— Яку? — спитала Міка байдуже. — Ви були знайомі ще до того, як його розбив параліч?

— Звісно! Ми різали худобу і збували м'ясо на чорному ринку.

— Ніколи б не подумала, щоб ви могли займатись такою справою, — презирливо скривилась Міка.

— Чому?

— Не ображайся, але ж тут пахне шахрайством.

— Звідки тобі знати, де було в ті роки шахрайство, де ні?

— Мені не важко уявити. Дядько Флоріка був освічена людина, вчитель. Коли ти сказав про комерцію, я собі уявила інше діло, тонке, спритне, з більшим заробітком. Хоча, здається, дядько Флоріка ніколи не був ласий до грошей.

— Торгівля м'ясом давала нам чималі прибутки.

— Але ж то не чесно.

— Може й так. Твій дядько Флоріка міг займатись ще якоюсь прибутковою справою. Він був потайний, та й до грошей жадібний. Чим більше йому перепадало від комерції, тим більше він хотів загребти.

— Якщо ви разом торгували, то, мабуть, були приятелями?

— Це не обов'язково.

— Чому ж ви розлучились? Може, чогось посварилися?

— Ні, так склались обставини. Коли змінився режим, торгувати стало неможливо, і з обережності ми припинили свою комерцію.

— Ну а потім? Ви ні разу не зустрічалися? — допитувалась Міка.

— Коли у вашому будинку поселився Флоріка? — швидко спитав Раду.

— Здається, років вісім тому.

— А ми розлучились з ним уже чотирнадцять років і ні разу не шукали нагоди зустрітися. Якби він мені не прислав листа, то, їй-богу, не знав би його нової адреси.

— Ким він тобі посилав листа? Двірничкою?

— Може й нею.

— Чого ж він хотів?

— Декілька раз натякав, ніби хоче довірити мені якусь таємницю, але кожного разу переводив розмову на інше. Видно, ніяк не міг наважитись.

— Слухай, милий! А ти лукавий. Не хочеш сказати, не віриш мені. Та я не серджуся, бо це природно. Адже ми тільки-но познайомились. Пізніше, коли ми станемо справжніми друзями, ти довірятимеш мені. Це буде неодмінно, бо я почуваю, яким ти дорогим стаєш для мене.

Раду ніжно глянув на дівчину:

— Дорога моя! Мені сумно, коли ти погано думаєш про мене. Клянусь, нічого від тебе не приховую. Я тобі розповів про свого дядька, про машину. Коли я був з тобою відвертий в особистому, то чому б приховував від тебе таємницю, довірену мені тим, кого вже нема на світі? Якщо роки його не змінили, то мені зрозуміло, чому він мовчав до останньої хвилини.

— Чому? — відверто зацікавилась Міка.

— Спекулюючи, Флоріка мав кошти і, мабуть, скуповував золото, а потім десь його заховав. Скупий був жахливо. Так до останньої миті й не сказав мені про схованку. Пішов на той світ і забрав з собою таємницю. Жаль! Щонайменше сотня золотих монет десь поблискує у схованці.

Міка байдуже позіхнула:

— Яка з того золота користь? Хіба тільки дивитись, як воно блищить? Економічна міліція не дасть його сплавити.

— Я знаю, де його поміняти, щоб ніяка міліція не спіймала…

— Милий, ти вже захмелів, більше не пий. Негарно для першої нашої появи на людях.

— Я не так легко впиваюся. А те золото мені знадобилося б… Коли мене посилатимуть за кордон, я б його там…

Міка здивовано глянула на нього. Проте Раду не так легко було збити з пантелику. Ще коли йому йшов шістнадцятий рік, він знав хитрішу — Катіну, вмів розгадувати її з першого погляду.

Раду нахилився до Міки й прошепотів:

— Ти мене зрозуміла, дівчинко?

Міка злегка насупилась.

— До чого ці розмови, коли золота нема! В усякому разі, прошу тебе більше не пити. І якщо хтось запросить мене потанцювати, то ти не заперечуй. Хочу танцювати, а ти сп'янів і не зможеш.

— А от ходімо — побачиш.

— Ні, ні! Коли б ти був тверезим…

— Гаразд! Танцюй з ким хочеш.

Раду вдавано нахмурився і зиркнув спідлоба на сусідні столики. В протилежному кінці залу, в компанії двох червонопиких молодиків, сидів… Фіуреску. Видно, він щось веселе розповідав, бо ті реготали, наче навіжені. Раду помітив, що Міка теж почала поглядати в той бік. Музика заграла танго, і кавалери розійшлись поміж столиками шукати собі дам. Фіуреску, пропетлявши через усю залу, підійшов до їх столика і елегантно запросив Міку. Спочатку вони танцювали мовчки, а потім Фіуреску щось говорив, бо Міка уважно слухала і посміхалась.

— Ти зовсім розкисла, — зауважив Раду, коли вона повернулась.

— Тобі так здається. Ти питимеш коньяк чи каву?

— Тільки каву. А він таки молодець!

— Хто?

— Твій партнер. Якщо я доживу до його віку, то не те що танцювати — дивитись на дівчат соромно буде.

Міка нічого не відповіла й слухала його одним вухом. Видно, щось її хвилювало. Тим часом Фіуреску зник.

— Може, ми вже підемо? — позіхнула Міка.

— Якщо тобі набридло — ходімо! Я відвезу тебе додому.

Тітка Сабіна щедро накрила стіл, розставивши на ньому безліч тарілок із яєчнею, салом, бринзою, маслинами та домашнім варенням. Раду й Богдан швидко з тим усім впорались, хоч були стомлені безсонням. Богдан повернувся з провінції за північ, а Раду прийшов додому ще пізніше, бо Міка захотіла прогулятися пішки, помилуватися гарною ніччю.

Коли Раду розповів Богданові про Міку, той зрадів, наче мале дитя.