Юрій Оліферович Збанацький - Курячий бог

Але Сергійко не відразу збагнув, чия то важка тінь хитається на сірій скелі. Волохата, закучмана постать з короткими руками показалась йому линялим ведмедем, який намагався витягнути щось чорне з вогнища. Тільки придивившись пильніше, він розпізнав у тій постаті старого чабана, зарослого геть чорпо-рудим волоссям, вдягненого в стару кавказьку бурку.

Біля чабана, трохи ззаду, смирно розсілися вовкодави, розумними очима дивились на вогнище, і золоті іскри світилися у їхніх зеленкуватих очах.

Чабан смачно приплямкував губами, бурмотів щось, бачив тільки те, що робив.

— Кого там послало на чабанську вечерю? — запитав басовитим голосом, не підіймаючи голови.

— Хлопчак якийсь заблукав, — байдуже відповів підпасок. Чабан на мить підвів важку голову, здивовано зиркнув на зляканого Сергійка. І душа Сергієва заповзла в п'яти. Дуже страшним йому видався дідуган: борода колюча, губи червоні, а очі злючі-презлючі, так і спалахнули палахтючими вуглинами. Мов у справжнісінького Бармалея. А може, це Кощій Безсмертний?

З подивом глянув на підпасича. Той вдоволено мружив проти вогню маленькі очі, ледь помітні на кирпатому веснянкуватому обличчі. Надто вже звичайним і добрим було обличчя в підпасича. Такі підпасичі з Бармалеем не яштимуть. До того ж бармалеї та кощеї бувають лише в казках. А це — звичайнісінький дід, тільки, видно, його дуже давно водили в перукарню.

Діда зовсім по цікавило, як Сергійко примудрився забрести в гори. Видно, він вважав, що заблудитись людині в нічний час не так уже й важко. Мовчки зияв з жару гарячий казанок, тільки сопів, трудячись, та голосно покашлював. Неспокійно озираючись, облизувались вівчарки. Проковтнув слинку підпасич. Сергійкові теж занило щось у животі. Але він не ждав частування від діда, схожого на Бармалея. Бармалеї жаднючі, вони самі все з'їдають, дітям не дають нічого. Добре, що хоч від вогню не прогнали, дозволяють скільки завгодно грітися.

Чабан зсунув з плечей чорну, як ніч, бурку та розіслав її по землі. Неквапливо краяв на великі кусні чорну хлібину. Підпасич тим часом докинув у вогонь хмизу.

В живе неспокійне дихання ночі знову вплівся знайомий гул літаків, він весь час наростав і враз вирвався відкілясь із-за гірських вершин, розідрав зоряне пебо навпіл, схитнув гори, перелякав заспане море внизу. Не встиг Сергійко скинути очей вгору, як гул подаленів, утік кудись у безвість і знову забринів на тонкій музичній ноті.

Дідуган налив паруючу страву в череп'яну миску.

— Ану, чабани, сідайте до гарячої каші.

Сергійко не відразу збагнув, що вже й він удостоївся чабанського звання. І вже тільки тоді, коли дід прикрикнув на нього, поспішно присів на теплу вовну бурки, озброївся дерев'яною ложкою.

— Не повну черпай, — повчав старий чабан нічного гостя, — та скибку під ложку підставляй, бурки мені но заляпай, бо в чабана бурка — все його господарство: і хата, і стіл, і постіль, та й ніч тепла.

Непрошений гість відразу засвоїв ту нескладну науку. Ретельно підставляв під напівпорожню ложку черству пахучу скибку і не зводив очей з ложки. Збоку переминалися з лапи на лапу голодні пси. Розумними очима дивились на Сергійка. Видно, відчули, що в нього жалісне серце, що він поділиться з ними вечерею. І, віддячуючи собакам за те, що не зарвали його в горах, непомітно відщипнув від окрайця та кинув їм під ноги. Собаки метнулись до хліба, сердито завурчали.

— Собак не балуй, — суворо зауважив дід. — Від них їхнє не втече, налопаються.

Зніяковілий Сергійко більше не відривав очей від своєї ложки.

В нічну тишу вплелися мелодійні звуки. Хоч вони були й далекі, але Сергійко відразу розпізнав їх — десь там бренькотіли на гітарі. Підпасич на півдорозі до рота затримав ложку. Сергійко мимоволі зиркнув на нього і тільки тепер побачив, що це не хлопчисько, а справжній парубійко, що в нього над верхньою губою вже золотяться прямі волосинки. Мабуть, навмисне не голив, аби думали, що вже дорослий. І Сергійко пожалкував чомусь, що в нього ще не ростуть вуса.

Зітхнув і несміливо поклав ложку. Сергійко наїдався швидко. І хоч знав, що незабаром знову виголодається, примусити себе їсти більше не міг. Швидко повечеряв і підпасич. І тільки дід, не звернувши уваги, що інші пристали, ще довго дошкрібав посуду, сопів і сьорбав, шипів і прицмокував. А далека музика то оживала, то мовкла, то зливалася з ледь чутною піснею, то бриніла, мов таємничий голос сонних гір.

— Веселяться студенти, — мовив байдуже дід, відклавши і собі вбік ложку.

Потім чабан годував собак. Вони доїли все, що лишилося після чабанської вечері. Доїли мирно, тільки косували то один на одного, то на діда великими червоними очима.

Помивши водою з барильця казана, дід узявся за люльку. Дістав вуглину з палаючого багаття, просто пальцями поклав її на тютюн і пихнув кілька разів підряд. Напустив їдучого диму на всю галяву, покашляв трохи і тільки тоді блимнув байдужим оком на Сергійка.

— З дому втік, чи що?

— Ні-і…

Дід ледь помітно хитнув головою. Ніби він іншої відповіді й не ждав.

— Налякався?

— Ні-і…

Підпасок тим часом причепурився, розчесав кудлате біляве волосся, скинув свій довжелезний балахон, обсмикав донизу крапчасту сорочку.

— То я пішов.

Вовкодави поглядали то на діда, то підпаскові вслід, ніби допитувались: а нам як? Дідусь нічого не сказав, і собаки не зрушили з місця.

— Михаїл!

— Го! — почулося з темряви.

Дід ждав, поки той повернеться. І він справді виринув з темряви.

— Візьми малого. Студенти хай у радгосп одведуть. Підпасок підійшов до Сергійка.

— То пішли, чи що.

Сергійко запитально глянув на діда.

— Йдіть, парубки, з дівчатами потанцюєте.

І дивився на вогнище. І очі в нього жевріли й іскрилися.