Юрій Оліферович Збанацький - Курячий бог

Сергійкові не хотілося кидати затишного місця біля багаття, але він розумів, що дідову волю тут виконують всі: і підпасич, і вівці, і вовкодави. Та й краще, мабуть, піти з кирпатим ластовинькуватим Михайлом у пічну темінь, ніж лишатись біля вогню з цим дивним і страшним дідом.

Шлях йому вказували білі горошини на підпасичевій сорочці. Ніч тремтіла ніжними глухуватими звуками гітари, чувся сміх молодечий. І пісня то злітала вгору, то несподівано припадала до самої землі.

ПАРУСИНОВЕ МІСТО

З морської безодні сплив на поверхню велетенський червоний місяць. Загорнувся в блакитний плащ та й поплив у міжзоряний простір. І враз прояснились гірські хребти, в очевидячки понижчали, чорні купини перетворились на живі дерева та кущі, ясніше визначилась під ногами ледь притоптана стежка. Замовкли в трапі цвіркуни, затихли птахи. Все живе, зачароване неймовірною красою, чутливо прислухалось до ночі.

Обірвався бренькіт гітари, примовкла пісня. І коли б не глухий гомін та тихий сміх, мабуть, Михайло повернув би до чабанського вогнища. Той далекий сміх владно кликав до себе підпасича, і Сергійко ледь устигав за своїм мовчазним супутником.

Серпикові вже дрімалося. Та й ноги боліли нестерпно. Не звик він до таких мандрів. І здавалось йому, що то в сні ввижаються і оці кущі з колючого глоду, і сріблясті груші-дички, і лисе каміння на гірському белебні. І так хотілося сісти, згорнутися бубликом та й заснути непробудно під будь-яким кущем чи деревом.

Підпасич не забував про Сергійка. Час від часу зупинявся, мовчки ждав його і, коли той наближався, рушав уперед.

Пісня зірвалася несподівано, десь зовсім поруч, грайливо і заклично. І мов рукою зняло Сергійкову сонливість. Навколо враз посвітлішало, а коли вони обігнули кам'яну брилу, то відразу ж опинились перед яскравим палахкотючим вогнищем.

Навколо вогнища все вирувало. Зосереджені музики заграли веселої, хтось почав підтягувати хриплувато-ліиивим голоском, хтось кружляв уже в танці.

Прибулих помітили відразу.

— Гей, дівчата, чого похнюпились, дивіться, он парубки прийшли!

Дівчата засміялись.

Підпасич, видно, був тут своєю людиною, його засипали питаннями:

— Михаиле, ведмідь не подушив твоїх ягнят?

— Вівці не розбіглися?

А хтось уже виводив зухвало:

— Вівці мої, вівці, вівці та отари…

До них підступив той самий чубатий, що кликав Сергійка в гори.

— О! Та це ж наш рибалка! І до підпасича:

— З братком заявився?

Підпасич зневажливо чмихнув, промовчав.

— Хто ж ти, хлопче, — чабап чи рибалка?

Сергійко мовчав. Хіба ж відразу розкажеш, що зовсім ти і не чабап, і не рибалка. І тим, що з садочка зтік, теж не похвалишся. А до того ж — хтозна, що й робити тут: чи відповідати, чи навколо оглядатися. А чи, може, ближче до вогнища пробратися та й задрімати непомітно. Бо ж очі самі злипаються.

— Та він же спить зовсім!

— Теж мені — кавалер! А туди ж — на гулянку.

На хвилину Сергійко прогнав з очей сон. Засоромився. Дивився кудись убік. 1 бачив місто. Справжнісіньке місто. Тільки побудоване з легкої зеленої парусини. Туристські палатки утворили справжню вулицю, кликали до себе чорним теплом отворів.

Підпасич щось казав чубатому. Той здивовано, співчутливо позирав на Сергійка. Потім підійшов до хлопчика і поклав йому руку на кістляве плече. І ні про що не запитав. Повів його далі від вогнища, від вируючого молодого гурту. Просто на міську вулицю, до парусинових палаток.

Сергійко задивився на далеку місячну доріжку в морі. Вона тяглася від самісінького обрію, тупо впиралася у чорноту берега. Але все одно навіть вона не могла прогнати сну від Сергійка. Він ішов, спотикаючись, а ротик мимоволі роздирався до самих ушей. Немов десь під водою бриніли гітари і чувся веселий дівочий сміх.

Спинилися біля однієї палатки. Чубатий відкинув легку завісу, отвір у палатку перелякав волохатою чорнотою.

— Будеш тут, Серього, спати. Добре?

— Гаразд.

Мов у морську хвилю, пірнув він у тепло парусинової палатки. Зажмурив очі, простягав, мов сліпий, уперед рученята. Його підштовхувала міцна рука чубатого, і він слухняно дибав уперед. І відчував, як тихий затишок житла знесилює, хилить додолу.

Набрів на м'яку постіль. В ніс ударило сухим сіпом і степовими травами. Так і припав лицем до подушки. І відразу ж кулачки до підборіддя, колінця до ліктів — згорнувся в бублик. Вже крізь сон чув, як плечі покрило щось легеньке, м'яке. Раптом він до болю яскраво побачив свою маму і домашню голубеньку ковдру, якою його вкривали кожного вечора. Але в ту ж мить ковдра зникла, злетіла кудись у непроглядні високості, послалась над ним безкінечним блакиттям неба.

Гулко дзвенів реактивний літак над морем. Сергійко ждав — зараз він пронесеться з неймовірною швидкістю над самою палаткою. Але він не пролітав. Як повис на одному місці, то так і висів. І все гув, гув, тонко і жалібно. І тут подумалось Сергін-кові: спіймав там хтось у небі літака за хвіст, спіймав та й не випускає, а той усе виривається та хурчить і все одно не може вирватись.

«Хай собі хурчить», — подумав Сергійко, перевернувся на другий бік, натягнув ковдру та й поплив поруч з літаком кудись у зоряне небо, у непроглядні і несходимі далі.

НЕ СТРІЧАЮТЬСЯ ГОРА З ГОРОЮ…

Розбудила його чарівна музика. Хто грав, на якому інструменті — Сергійкові те було невідомо. От збудила його пеземна мелодія та й усе. А коли розплющив очі — ніякої музики. Тільки горобці цвірінькали завзято, а