Юрій Оліферович Збанацький - Курячий бог

Бабуся Настя знала, де ховати своє причандалля. Комірчина під сходами ніби навмисне була пристосована для схову березових віників та напівстертих щіток, вогкуватих ганчірок і порожніх відер. Все те пахло знайомо, по-домашньому, і Серпикові воно зовсім не дошкуляло. Принюхувався він до іншого. І сердився на кота Котофейовича, який щоденно вилежувався на веранді та вигрівався проти гарячого кримського сонця. А миші зухвало розгулювали по комірчині. І тхнуло тут так, хоч носа затуляй.

Сергійко колись чув веселу пісеньку, як танцювали миші по бабиній хижі. Він у те не повірив і довго сміявся. Хіба ж миші вміють танцювати? А виходить, що вміють. Танцювали, та ще й як.

Сергійко розгнівався на свою виховательку тьотю Любу. А коли людина дуже розгнівається, то що має робити? Сховатися. А куди сховатися, коли в дитячому садочку немає надійного схову? Тільки в комірчині бабусі Насті, під дерев'яними сходами, в тому потайному закапелку, де навіть миші жили в повній безпеці.

Тьоті Любі ще й двадцяти немає. Але вона вже вихователька, і її треба слухатись. А як її слухатися, коли вона несправедлива? Вона зовсім не така, як тьотя Марія Пилипівпа. Жаль, що Марія Пилипівна разом з ними до моря не приїхала. В неї мама захворіла. А замість неї вихователькою стала ця білокоса Люба.

Ніяк не збагне Сергійко, що за людина їхня вихователька. То вона бавиться із своїми вихованцями так, ніби й сама не набагато від них старша, то сміється і жартує з кожним, а то, буває, насупониться, засумує, і тоді вже дивись — прискіпається до всякого. А найперше — до Сергійка.

За сніданком Сергійків приятель Вова покликав до столу кота Котофейовича. Вова не любить манної каші. Сергійкові вона тож не до смаку. Щоб по їсти манки, вони почастували нею Ко-тофейовича. Ллє він теж не схотів їсти. Тоді вони почали мастити котові мордочку, а далі п спину та вуха. Кіт Котофейович спочатку байдуже зносин ту наругу, ліниво мружився, але згодом йому все це набридло. Ображено нявкнув і стріпнувся так, Що каша розлетілася довкола, позаляпувала дівчаткам платтячка, а Вові штани. Дівчатка залементували, а тут і тьотя Люба не забарилася. Хто, що, чому? — та й напосілася на Сергійка.

— Як тобі, не соромно, Момот?

Ці слова тяжко образили Сергійка. Він терпіти не міг, коли хтось називав його Момотом.

Червоний, як перченя, перший вислизнув з їдальні, прошмигнув повз бабусю Настю, яка солодко дрімала на своєму стільчику, та шаснув, як миша, під дерев'яні сходи.

Сергійко сердився на кожного, хто називав його Момотом. Бо чути не міг власного прізвища відтоді, як татусь кинув домівку. Бабуся казала: «Залив очі, поганий Момот, загубив усяку совість». Сергійко ніколи не бачив, щоб батько щось лив собі в очі, але розумів, у чому справа.

До батька Сергійкові було байдуже. І те, що в них з ним однакове прізвище, спершу теж не турбувало. Та коли бабуся добиралася і до Сергійка: «Момот ти дурний, Момот пришелепкуватий», — він того не міг стерпіти. А оскільки бабусю він любив, то поступово зненавидів власне прізвище.

Навколо комірчини, де ховався Сергійко, вирує звичне життя. Протупотіли ноженятами вихованці, почувся сміх, балачки та перегуки — на море пішла малеча. Бабуся Настя скреготіла своїми металевими спицями: вона всеньке літо на зиму рукавиці виплітала. Біля неї тітка Заворина, садівниця.

— Оце мушу кущі стригти, — хвалилася бабусі Насті.

— Воно ж би то й ні до чого, — байдуже позіхнула бабуся.

— Про мене — хоч воду товкти в ступі, аби не гуляти… Сергійко намагався собі уявити, що то за така ступа існує в світі і як у ній товчуть воду. Та раптом здригнувся, бо в його комірчину долетіло з подвір'я:

— Сергійку!

Це його вся група хором кликала.

Крик повторився і вдруге, і втрете. Сергійкові захотілося вибратися із своєї нори. Може б, і виліз, коли б не бабуся Настя з тіткою Завориною.

— Вже котрийсь загубився, — шамкотіла бабуся Настя.

— А вони, як мишенята, — згодилась тітка Заворина, — розсиплються по шпарках — не позбираєш.

— Знайдеться, ніде не дінеться, — бубоніла бабуся.

— Наші-то ще не розповзуться, малі,— згодилась тітка Заворина, — а он у піонертаборі аж двоє втекло — три дні розшукували. Піонервожата мало не посивіла: воно ж дурне збігло, а на неї напасть…

Сергійко на хвильку уявив, що то він з Вовою втік із садочка, а тьоті Любі непереливки. Так їй і треба, щоб не присікувалась даремно. «Як тобі не соромно, Момот?» От тепер і хай пошукає його та порюмсає трохи, щоб знала, як взиватися.

Та скоро йому стало жаль виховательку, мовби вона вже й справді за ним сльозувала та побивалася.

А в цей час знову далекий голос:

— Мо-омот! Сергійку Момот!

Це тьотя Люба кличе. Швидше погрозливо, аніж плачучи. Сергійко ховає голову в коліна, гнівно чмихає — так він і відгукнувся! Хай скільки завгодно кличе — він все одно не об'явиться.

— Не бачили хлопчика? — чути, дверима рипнула.

— Не видно було, — байдуже шеботнула спичаками бабуся.

— На території теж не стрічався, — додала тітка Заворина.

— Кара мені з цією дитиною… — із сльозами в голосі проспівала тьотя Люба та й зачинила двері.

Сергійко зітхнув вільніше — не знайшли. І був задоволений: хай помучиться, хай побігає тьотя Люба, то більше не взивати-меться.

— Сердита сьогодні Люба, — озвалась бабуся Настя.