Юрій Оліферович Збанацький - Курячий бог

Сергійко знав, що тітка Заворина не обдурює — казали, що їй про всіх і все відомо. І був дуже вдоволений: не пише — і молодець. Не варто такій вреднючій писати. Коли він, Сергійко, виросте і стане солдатом, він теж їй на злість жодного листа не напише. Жодиого-жоднісінького. Хай знає, як прискіпуватись задарма…

Тітка Заворина врешті наговорилась — таки пішла кущі підстригати. Бабуся, чути, теж почалапала на веранду: любила вона проти сонечка мружитись.

Тиша така запанувала, аж у вухах дзвеніло. Тільки миші десь шаруділи та шкрябали. «Танцювали миші по бабиній хижі…» Аж моторошно хлопчині стало. Ждав — може, хто покличе.

Не кликали. Ніби забулися про Сергійка. Он у піонертаборі втекли хлопці — три дні їх шукали. А про нього, бач, як швидко забули. А коли забули, то він тут даремно не буде висиджуватись. Він не маленький, щоб задарма сидіти та винюхувати мишачі нори. На злість усім візьме та й вилізе. Але до моря все одно не піде. І не купатиметься. І з тьотею Любою не говоритиме, і листа їй, коли стане солдатом, не напише. Краще піде до тітки Заворини та подивиться, як вона кущі стриже. Чи так, як стригли в голярні Сергійка, чи інакше?

Він тихцем вибрався з комірчини. І примружився. У вестибюль так сліпучо світило сонце, що Сергійкові аж завертілися в очах зелені кола.

Тітка Заворина клацала ножицями не згірш од справдішнього голяра. Тільки й того, що ножиці мала величезні: навіть не могла такої крокви втримати в одній руці, стригла обома. Хвацько стинала кучері на терновій загорожі, та ще й пісеньку мугикала під носа: «Трапив, Жучку, пану в ручку…»

Сергійко мимоволі торкнув долонею свою стригу. Золотаве волоссячко ледь здиблювалось, навіть за пальці не чіплялося, тільки лоскітно поколювало чутливі пучки… Гладив голову та й думав: коли б то тітці Заворині таку машинку, як у справжнього перукаря! То вже, паневне, під корінь би вистригала отой живопліт.

Стояв віддалік, дивився зацікавлено. Підійти ближче він боявся. Тітка Заворина така, що відразу спіймає за руку та й спровадить тьоті Любі.

Густе дерево, густе та розлоге, розкішною кропою зовсім сховало Сергійка від сторонніх очей. А йому здавалося, що він ненадійно схований. Поглядав на шершавий стовбур та роздумував, як би то видряпатись угору та у гущавині затаїтись. Звідтіля всіх бачив би, а його ніхто б і не помітив.

Вже підняв руки, хотів стовбур обійняти, та враз побачив серед листя якесь дивне яблуко. Придивився, а їх аж четверо зліпилося докупи, міцно до гілки присмокталися. І зовсім низько. Сергійко тільки руку простягнув і вже за весь кетяг учепився. Розглядав знахідку уважно та дивувався. Дуже подібне до яблука, але не яблуко. І не груша, й не абрикос, і не персик, і на цитрину не схоже. Диво та й годі: кругле, як м'ячик, зелене з прожовтю, в густих пухирцях, немов не справжнє, мов для новорічної ялинки вготоване. Але живе, прохолодне, з терпким запахом.

Відкрутив одне, довго вертів у руках, принюхувався. Забувся навіть, що від тьоті Люби ховається, що збирається на дерево видряпатись. Одне тепер цікавило Сергійка — що воно в його руках за морока, як воно, оце дивне яблуко, зветься та чи можна ним поласувати?

Вже був підніс зелене диво до рота і зуби нагострив, аж слинка потекла. Але роздумав. А що, коли його не можна їсти? Бабуся завжди жахалась, коли він брав до рук зелене яблучко: «Отруїшся, нерозумний хлопчисько».

Несміливо приступив до тітки Завориші.

— Тьотю, а це їдять?

Тітка Заворина перестала клацати ножицями, зиркнула суворо на хлопця.

— А ти голодний? Тобі каші не давали? Сергійко похнюпився, сховав знахідку за спину.

— Це ти, чи що, втік од виховательки?

Винувато ховаючи очі, похмуро почвалав далі від садівниці.

— Порозпускалися, розбишаки, самі балощі на думці, а бідним дівчаткам — сльози.

Йшов стежкою, вертів у рученятах дивне яблуко і незчувся, як ускочив тьоті Любі в руки.

— Трапив, Жучку, мені в ручку, — проспівала тьотя Люба. — Ну, Сергійку, я вже не знаю, як це називається. Де ти був, хлопче? Я з ніг збилася.

У Сергійка відлягло від серця. Дорікає, а сама неймовірно рада. І він теж радий, що нарешті впіймався…

Не встигла тьотя Люба його висварити, як тут до них тьотя Віра, вихователька молодшої групи, не підійшла, а ластівкою прилетіла. Схопила тьотю Любу в обійми, на доріжці закрутила.

— Любко, глянь, яке диво!

Засмаглу Вірину шию оперізувала тонісінька нитка. На ній маятником ходив з боку в бік матово-чорний округлий камінець.

Тьотя Люба забула про Сергійка. Обома руками побожно доторкнулася до того дива.

— Справжній?

— Найсправжнісінький!

— Курячий бог?

— Бог!

Сергійко стояв, розкривши рота, і зачаровано розглядав те диво. Так ось він який, той бог! Бабуся все його згадувала та все йому хрестилася. Зітхне та й — о боже, боже! А що воно за штуковина, отой бог — Сергійко ніяк не міг збагнути. А воно, виявляється, найпростіша річ — камінець з дірочкою. Хочеш — дивись крізь ту дірочку, хочеш — нитку просили та на шию так, як оце тьотя Віра, повісь.

Тьотя Люба довго і прискіпливо розглядала Віриного бога.

— Знайшла?

— Алик подарував. Власноручно відкопав у Жаб'ячій бухті. Сергійко знав того Алика. Це вожатий з піонертабору. Але йому, видно, більш подобалось виховувати тьотю Віру, аніж своїх галасливих піонерів. По табору гасав у червоній краватці, а до