Юрій Оліферович Збанацький - Курячий бог

на верескливе мекання ягняти. Але в якій стороні вони мекали? Чи отам, в ущелині, де затиснулось людське поселення і світило звідтіля жовтавим разком тихих вогників? Чи, може, за купою оцих густих колючих кущів, чи за важкою крутою горою?

В небо висипали, мов горох, великі зорі, миготіли весело, ясно. А внизу, в морі, тьмяно хиталися їхні відблиски, переморгувались, дражнилися з небесними. На хвильку Сергійкові здалося, що ніякого там моря внизу немає, що там теж простяглося небо. І що він забрався на таку вишину, від якої вже рукою подати до самих зірок.

Любуватися, роздумувати не мав часу. Він зірвався з місця та знову бігцем подався вгору, пильнуючи білої смужки-стежки. Дряпався об кущі, не зважав на біль, на втому.

Коли ти зблудив, коли ти в розпачі — тоді найкраще не йти, а бігти. Коли біжиш — нема часу на роздуми. І він біг, ледь переставляючи ноженята, розмахував руками, обминав важкі холодні валуни. Уникав чіпких лап глоду, біг, ждучи весь час дива, вірячи в те, що диво станеться, що все буде добре, що він щасливо подолає оцю безкінечну стежку.

І Сергійко не помилився. Кущі раптом розступилися, розвіялись, мов густий дим, схитнулась перед його зачарованим зором золотава поляна. А посеред поляни — червоне, як сонце, вогнище. З хриплим гавкотом назустріч йому вибігла зграя страшенних вовкодавів. І тільки тепер Сергійко злякався по-справжньому, безсило прилип до холодного валуна, затулив долоньками очі.

ЧАБАНСЬКА ГОСТИННІСТЬ

Собаки, схожі на лютих вовків, засоромлено і винувато замахали хвостами. Роздивились, що це малюк показався їм вовком чи то злодюгою. Сміялися самими очима, висолоплювали червоні язики. Від вогнища хтось біг на допомогу, заспокійливо погукував на собак.

Сергійко з острахом і зацікавленням розглядав круглі собачі писки. Вони видавалися йому дуже розумними. І він не репетував. Бачив, що ці собачки хороші, вони його відразу впізнали і не займають. Йому навіть захотілося погладити їхню густу вовну, що золотом переливалась у світлі вогнища. І мовити до песиків ніжне слово. Та тільки і язик чомусь задерев'янів, і руки безсило звисали донизу.

Підбіг цибатий підліток, вдягнений у щось довге, схоже на мамин халат. Виявилось, що він не такий люб'язний, як страшні вовкодави. Накинувся сердито:

— Кого тут носить?

Показався він Сергійкові не набагато старшим за нього самого. Отож Сергійко презирливо змовчав. Підліток з подивом і зацікавленням приглядався до нічного гостя. Признав у ньому одного з тих міських малюків, яких мами щоденно водять за ручку на берег моря та примушують засмажуватись на сонці. І бояться, щоб вони забрідали у воду вище колін. Чабанський підпасок, буваючи біля моря, дивився на таких з презирством, намагався не помічати. Вважав їх за річ, не варту уваги, таку, що тільки даремно мозолить очі.

— Як ти тут опинився? — запитав хоч і зневажливо, але трохи дружелюбніше.

Від Сергійка не сховався той зверхній тон, і він знову промовчав. Натомість запитав сам:

— А вони хороші? Не кусаються? Підліток презирливо чмихнув.

— Стануть вони всяких кузьок займати.

— А я вже й зовсім не маленький, — образився Сергійко і навіть звівся на ноги.

— Куди ж пак — геркулес! — знову чмихнув незнайомець у довгому халаті.

— І не Герка я, а зовсім Сергійко…

— Сергійко! — передражнив хлопець. — Заблукав, чи що?

— І зовсім не заблукав…

Чабанський підпасок знизав плечима — дивак якийсь та й годі.

— Ходім до вогнища. Нічого дрижаків тут ловити…

Сергійко сам не помічав, що ловив дрижаків. Його не гріла ні майка, ні сатинові труси. Ночі ж у горах Криму навіть улітку свіжі, а тут ще і вітрець подихав з вершин гірських, ледь помітно шелестів сухим бадиллям, доносив із сирих ущелин різкий запах тліну та північну прохолодість.

Підліток, плутаючись у довгих полах, рушив до вогнища. Його швидко випередили вовнясті пси, затрюхикали вовчими боками. Сергійко якусь мить з острахом дивився їм услід. І підпасок, і чабанські вівчарки на тлі золотої заграви вогнища показалися йому казковими істотами, ніби він на них дивився через вузенький отвір курячого бога.

Мов прив'язаний, поплівся вслід за підпаском.

Навколо все жило своїм одвічним життям, дихало на повні груди. М'яко чорніли в зовсім уже зотлілому жеврінні неба зубчасті вершини гір, непроглядним мороком лякали глибокі ущелини; скрадливо шелестів хвощиною вітер на галяві: в невидимих кущах раз по раз розпачливо скрикувала нічна сова-сплюшка, і від того крику мороз подирав Сергійкові плечі. Ягня було розмекалось, та швидко й замовкло — може, від матері відбилося, а може, вовк страшний йому наснився. В нічному небі забриніло щось туго натягненою струною, потім ураз вирвалось із-за гірського пасма могутнім ревом, задзвеніло в гірських лабіринтах, покотилося до синього моря, по морю. Сергійко знав — то тривожать нічне небо реактивні літаки. Але незвичність становища, в яке він потрапив, примушувала думати про інше. Не літак то дзвенів угорі, а співали басовито самі гори, співали велично, таємниче, голосом, якого не існує насправді, а причутися може він хіба що уві сні або в уяві людини, яка вміє слухати тишу.

Грізний гул повільно танув у синювато-чорному безмежжі неба, а натомість миготливі зорі озвалися ніжним перебором далекої гітари, гори відгукнулися таємничою піснею, ледь виразною, такою, що лише може причутися в нічному мороку.

Вогонь палахкотів нерівно. То пригасав, то в одну мить розгорявся яскраво. І тоді велично сіріла над самою головою височенна скеля. І кущі зеленіли і сріблилися збоку. Вівці на галявині біліли рухливою плямою. І підпасич здавався не хлопчиськом, а гірським велетом. Вухаті вовкодави озиралися тривожно, ловили чутливим вухом найменший шелест.

Під густими кущами глоду дотлівало вогнище, і на ньому пузирилась чабанська каша. Над чорним паруючим казанком чаклувала людина.