Алессандро Барікко - Шовк

вілли. Для цього він найняв десятки робітників – місцевих чоловіків та жінок. Треба було викорчувати ліс на пагорбі, вирівняти поверхню, зробити більш положистим схил, що вів до долини. Потім треба було насадити нові деревця й кущі, які мали стати зеленою огорожею; так утворювалися лабіринти, світлі та прозорі. Найрізноманітніші квіти висаджували на галявинках так, щоб вони несподівано впадали в очі серед березових гаїв. До парку провели воду від річки – таким чином, щоб струмок спускався все нижче, від одного фонтана до іншого, аж до західного краю парку, де вода збиралася в маленький ставок, оточений зеленим газоном. На південному боці, серед лимонних дерев та олив, спорудили велику вольєру з дерев’яною основою й залізною сіткою, що здавалась ажурною мережкою, підвішеною в повітрі.

Ця робота тривала чотири місяці. Наприкінці вересня парк був готовий.

У Лавільдьйо ще ніхто не бачив нічого подібного. Подейкували, нібито Ерве Жонкур витратив на це весь свій капітал. Що він дуже змінився після повернення з Японії, мабуть захворів. Що він продав грену італійцям і за це одержав винагороду золотом, яке зберігається в якомусь із банків у Парижі. Втім, казали також, що без цього парку всі померли б з голоду цього року. Хтось називав Ерве шахраєм. Хтось вважав його святим. Усі разом гадали, що він живе з тягарем на душі, він нещасливий.

53

Про свою подорож Ерве Жонкур сказав людям тільки те, що яєчка розкрилися в місцевості Еберфельд, поблизу Кельна.

Через чотири місяці та тринадцять днів після його повернення Бальдаб’ю присів коло нього на березі ставка, що на західному кінці парку, і мовив:

– Рано чи пізно тобі доведеться розповісти комусь правду.

Він це сказав тихо, втомлено, бо не був упевнений, що правда може виявитися корисною для чогось.

Ерве Жонкур поглянув на парк. Уже настала осінь, день був похмурий, світло тьмяне.

– Коли я вперше зустрівся з Хара Кеєм, він був одягнений у темні шати, сидів, схрестивши ноги, нерухомий у куті кімнати. Поряд з ним лежала жінка, головою на його колінах. Її очі не мали східного розрізу, її обличчя було дівочим.

Бальдаб’ю слухав мовчки, до самого кінця, до потяга в Еберфельді.

Нічого не думав. Слухав тільки. Йому було важко чути, як наприкінці розповіді Ерве Жонкур стиха промовив:

– А я так ніколи і не почув її голосу. – І ще тихіше додав: – Це дуже дивний біль… Помирати від ностальгії за чимось, чого ніколи не проживеш.

Вони разом вийшли з парку. Бальдаб’ю зронив лише кілька слів:

– Якого біса стоїть такий собачий холод?

Так він сказав у певний момент.

54

На початку наступного року, 1866-го, Японія офіційно дозволила експортувати грену шовкопряда.

Протягом наступного десятиліття тільки до Франції було привезено японської грени на десять мільйонів франків.

Після 1869 року завдяки відкриттю Суецького каналу подорож до Японії тривала не більше як двадцять днів. Та ще приблизно двадцять днів, щоб повернутися.

А в 1884 році француз на ім’я Шардоне дістав патент на штучний шовк.

55

Через шість місяців після свого повернення до Лавільдьйо Ерве Жонкур одержав поштою конверт гірчичного кольору. Відкривши його, знайшов сім аркушів паперу, а на них – щільні, геометрично впорядковані рядки японських ієрогліфів. Чорна туш. Окрім імені й адреси на конверті – жодного слова, написаного латинськими літерами. Судячи з поштових штемпелів, лист був надісланий з Остенде.

Ерве Жонкур довго розглядав кожен аркуш. Здавалося, ніби йому надіслали каталог слідів маленьких пташок, складений з ретельністю божевільного орнітолога. Боляче було думати, що ці знаки щось означають, що вони – попіл голосу, який згорів навіки.

56

Відтоді Ерве Жонкур не розлучався з листом. Він зігнув його навпіл та носив у кишені. Якщо йому треба було переодягнутися, лист перекладав до іншого костюма. Проте він ніколи не розгортав його, щоб подивитися. Лише час від часу крутив його в руці, чи то розмовляючи з орендарем, чи то чекаючи вечері на веранді свого будинку. Одного разу, ввечері, він захотів поглянути на ці аркуші проти світла лампи у своєму кабінеті. На просвіт сліди крихітних птахів залишалися неясними символами. Те, що вони казали, могло бути зовсім несуттєвим, нісенітницею або, навпаки, міною, що здатна геть підірвати життя людини; але з’ясувати це було неможливо, і це подобалось Ерве Жонкуру. Він почув кроки Елен. Поклав листа на стіл. Вона увійшла, щоб поцілувати його на ніч, як