Алессандро Барікко - Шовк

не зрозумів. Потім розрізнив серед шурхоту ніг та коліс процесії біженців золотистий дзвін тисячі крихітних дзвіночків. Він наближався, мало-помалу, досяг краю дороги поруч із ним, оминув його крок за кроком, і, хоча він міг бачити тільки клаптик темної землі, уява намалювала йому майже зриму картину: ось паланкін, гойдаючись, мов маятник, наближається до дороги, метр за метром, повільно, але неухильно, і несуть його не люди, а той дзвін, що стає гучнішим, нестерпно гучним, ближче та ближче, вже зовсім поряд, цей золотавий гомін просто перед ним, так, достоту перед ним – у цю мить – ця жінка – перед ним.

Ерве Жонкур підвів голову.

Чудові тканини, шовк тисячі барв – помаранчевий, білий, жовтий, сріблястий – вкривали паланкін зусібіч, без жодного отвору в цьому чарівному гнізді, нічого, тільки шелест, що здіймається в повітря, тільки переливи кольорів, завіси, що майже нічого не важать.

Ерве Жонкур не відчув пострілу, який мав забрати його життя. Відчув тільки, як дзвін віддаляється, рушниця вже не тисне йому на потилицю, а Хара Кей каже тихо:

– Йдіть геть, французе. І ніколи не повертайтеся.

49

Над дорогою панувала тиша. На землі лежало тіло хлопчика. Дорослий чоловік стояв поряд з ним навколішки. Не ворушився, аж доки не згасло світло дня.

50

Ерве Жонкуру знадобилось одинадцять днів, щоб добутися до Йокогами. Він підкупив японського чиновника і дістав шістнадцять картонних коробок із греною, виробленою на півдні острова. Він помістив їх, загорнуті в шовкові хустки, у чотири круглі дерев’яні скриньки та запечатав. Знайшов місце на кораблі до континенту й на початку березня висадився на російському узбережжі. Він обирав маршрут у північному напрямку, щоб холод якомога довше стримував розвиток яєць і заважав їм розкритися. У прискореному темпі він здолав чотири тисячі кілометрів сибірської землі, перейшов через Уральські гори та досяг Санкт-Петербурга. Там він купив кілька центнерів льоду, заплативши золотом, завантажив скриньки з греною, вкриті льодом, у трюм торгового судна, що прямувало до Гамбурга. Минуло ще шість днів, коли він виніс на берег чотири круглі дерев’яні скриньки і сів на потяг, що повіз його на південь. Через одинадцять годин, щойно вони виїхали з місцевості, яка звалась Еберфельд, потяг зупинився, бо мав поповнити запас води. Ерве Жонкур роздивився навколо. Сонце заливало жаром поля пшениці та весь білий світ, ніби вже настало літо. Напроти Ерве сидів російський комерсант; він скинув черевики та обмахувався, мов віялом, останньою сторінкою німецької газети. Ерве Жонкур придивився до сусіда. Помітив плями поту на його сорочці, дрібні краплі на його чолі й шиї. Росіянин щось сказав, сміючись. Ерве Жонкур відповів усмішкою, підвівся, взяв свої речі та покинув потяг. Дійшов до останнього вагона, товарного, де перевозили рибу і м’ясо, перекладені льодом. Крізь стінки вагона точилася вода – так, немов їх продірявили сотні куль. Ерве відчинив двері, зайшов у вагон, виніс звідти одну по одній свої круглі скриньки та поставив на землю поруч із рейками. Зачинивши дверцята, став чекати. Коли потяг був готовий вирушити, його покликали, щоб поспішив зайти на своє місце. Він лише схилив голову та привітно помахав рукою. Потяг віддалявся, потім зник у далечині. Ерве почекав іще трохи, щоб навіть стукоту коліс не було чутно. Тільки тоді він узяв одну з дерев’яних скриньок, зірвав печаті та зняв віко. Так само він вчинив із рештою скриньок. Повільно, обережно.

Там були мільйони личинок. Мертвих. Це сталося 6 травня 1865 року.

51

Ерве Жонкур прибув у Лавільдьйо через дев’ять днів по тому. Його дружина Елен здаля побачила карету, що котилася до містечка дорогою, обсадженою деревами. Вона сказала собі, що не повинна плакати й не мусить бігти.

Вона тільки відчинила вхідні двері будинку і зупинилася на порозі.

Коли Ерве Жонкур наблизився до неї, вона осміхнулась. Обіймаючи його, мовила стиха:

– Залишайся зі мною, благаю тебе.

До пізньої ночі вони сиділи на галявинці перед домом, тримаючись за руки. Елен розповідала про новини Лавільдьйо, про всі ті місяці чекання, особливо про останні дні, найжахливіші.

– Ти помер, – сказала вона. – І в світі не залишилося нічого прекрасного.

52

На хуторах навколо Лавільдьйо люди поглядали на шовковиці – великий запас листя, – але бачили власне розорення. Бальдаб’ю спромігся придбати кілька партій грени, але личинки гинули майже відразу, як з’являлися на світ. Того шовку-сирцю, що пощастило здобути з невеликої кількості тих, котрі вижили, вистачало лише на дві з семи місцевих фабрик.

– Чи маєш якісь ідеї? – спитав Бальдаб’ю.

– Одну маю, – відповів Ерве Жонкур.

Наступного дня він оголосив, що бажає протягом літніх місяців утворити парк біля своєї