Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Дні хлопця нагадували смолисте вариво – марудні, дов-гі, одноманітні. На роботі трохи відволікався. Як і в колонії, працював жадібно, несамовито, відганяючи на лісоповалі тривожні і страшні думки, зізнатися в яких спочатку боявся навіть собі. Нарешті почали відпускати за оголошеною ще наприкінці березня амністією…

Порожніли табори. Широка, знаменна амністія прийшла. «Агромадна», як на зоні гомоніли, – велика, як і сама людина, після смерті якої чимало зеків на волі опинилося. Табірний телеграф спрацював безвідмовно. Зона гуділа. Зеки виконували й перевиконували норми. Задумливі, з відчуженими поглядами ходили. І мріяли, мріяли… Завжди землисто-сірі їхні обличчя світлішали, оживали. В очах декого замість байдужо-запобігливої тупості навіть проглядала свідомість.

І Макар, незважаючи на те, що читав Указ на власні очі, працював за п’ятьох, таємно сподівався, що табірне керівництво врахує його молодість і гарну поведінку. Щасливчиків виявилося чимало. Вільний від роботи час Макар проводив поблизу вахти, і коли хтось, махнувши наостанок рукою, опинявся за колючими воротами, він полегшено зітхав, ніби сам переступив заборонену межу. З-поміж останніх звільнилися Проф і Маестро. Разом із Верблюдом Макар довго стояв біля воріт, доки дві постаті – одна майже квадратна, у ватнику, а друга – у гарному осінньому пальті – не зникли за крутим поворотом дороги…

«Проскочила стороною, як примхлива діваха», – невесело жартували про амністію в бригаді. Термін амністії закінчувався.

«Чому ж так? Невже я гірший від Профа та інших блатарів-рецидивістів?!» – Юнак ходив сам не свій. Страшні думки, як і в дитячій колонії, знову селилися в голові. Він подовгу крутився на нарах, не помічав нічого довкола, байдуже колупався ложкою в мисці. Одного разу ледь не потрапив під спиляне дерево. На щастя, Сивий встиг штовхнути у спину – хлопець простягся на землі, легенько притиснутий тоненькими гіллячками.

– Ви, Макаре, акуратніше, – допомагаючи підводитися, чи то наставляв, чи то умовляв сусід. – Так і до лиха близенько.

– Яка різниця, – похмуро відгукнувся хлопець, але, як завжди, поглянув на Сивого з вдячністю. З першого дня сусід по нарах «викав», називав по імені, але ж навіть на волі до нього на «Ви», окрім на суді, ніхто і ніколи ще не звертався. – Мені все одно – життя пропало. Не людина я тепер – ЗЕК. А якщо людина не людина, то й жити необов’язково.

– Не можна так, – зітхнув Сивий, – амністією життя не закінчується.

Відтоді Макар непомітно затоваришував із ним, одначе друзів Сивого, тих, хто «тягнув» за п’ятдесят восьмою статтею, не визнавав і тримався від них осторонь.

«А може, написати прохання? Можливо, термін зменшать…» Хлопець знав: Сивий і багато зеків по всіх інстанціях пройшли. Але радитися з будь-ким не хотів, бо в таборі не прийнято в таке втаємничувати сторонніх. Через кілька днів усе ж відправив листа і потім квапив час, із нетерпінням чекаючи відповіді…

Не розумів Макар політичних, але ще більше дивувала адміністрація табору. Поводилися, мов сліпі цуценята. Скільки в зоні подібних до Профа, Маестро і Верблюда?! «Злодії в законі» не працюють. Ледь не відкрито мають ножі, кастети, – верховодять. Слово Профа вагоміше, ніж начальника табору… Негласні господарі зони порядкують усім. Навіть життям кожного зека. Невже так скрізь? у всіх таборах?! Як і в чому йому виправлятися?! У кого і чого навчатися? Грати в карти? Або в закуток ходити?

Погляд Макара мимоволі ковзнув по дошках барака, по матірних написах під «картинками», що залишило після себе за довгі роки не одне покоління «художників». Ще в дитячій колонії, побачивши вперше настінне малювання, юнак почервонів, як дівчина.

Довго пам’ять бентежили силуети жінок і чоловіків у непристойних позах. З однаковим презирством ставився він до творців «картин» і до споживачів настінної мазанини, до тих, хто світло-потаєне, незвідане і ще непізнане перетворював на похітливо-соромітницьке, цинічно-масне…

Табірні художники нічим не відрізнялися від малоліток. Другого вечора після прибуття в зону Макар випадково потрапив до закутка. Майже на півширини барака виступала побілена опалювальна стіна, яка містила димові колодязі. Хто розуміє, з першого погляду розпізнає: умілі руки і тямуща голова склали піч. Вогонь люто шаленів, але перш ніж вирватися на волю, перегріте повітря оббігало численними ходами, віддаючи свою гарячу силу каменю. Макар із цікавістю, оцінювально роздивлявся споруду, а коли зайшов за ріг стіни, по-журавлиному завмер на одній нозі, потім тряхнув головою, як зазвичай роблять після неприємного страшного сну.

Ні, не спав він. Не марив хворобливо. Та й рідко кому таке приманячиться і в сні лихому. Як і в дитячій колонії, юнакові стало не соромно – лячно. Чоловік, зайнятий собою, не помітив новенького. Лише чорняво-кучерява красуня, здавалося, чи запрошувала, простягаючи руку, чи збиралася зійти з білої стіни та подарувати сором’язливо-цнотливу й водночас безсоромно-піддатливу плоть; у кожному вигині її тіла чаїлося закличне бажання, у широко відкритих очах палахкотів бісівський жар; жінка, як необ’їжджена чорногрива кобилиця, гарцювала на довгих сильних ногах, напівприкриваючи долонею тугі, по-дівочому гострі перса…

Мабуть, велику тугу вклав художник у своє творіння. Не лише зеки зазирали в закуток. Три роки служби, без відпустки – той самий термін. Стоїть солдатик або зек із відчуженим поглядом. Не помічає нікого довкола, наче зустрів ту, від погляду якої вперше перехопило подих і завмерло серце. Табір – є табір. Тут можна і велике кохання зустріти, а мерзоти й поготів вистачає. Роками чоловіки не знали жіночої ласки. Кожен пристосовувався, як міг. Одні терплять. Інші ходять у закуток погрітися теплом спогадів. А деякі знайдуть хвилинку, коли поблизу нікого немає, і займаються тим самим, чим іноді старші підлітки крадькома перед сном.

– У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у…

Макар відсахнувся від томливого стогону. Позадкував. Стогін чоловіка непомітно перейшов у хрип, потім у схлипування, очі палахкотіли жаром.

До горла підступила туга блювота. Макар з огидою сплюнув. Тягучий клубок майже не відрізнявся від плям, що рясно вкривали підлогу закутка.