Володимир Іванченко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

— Працюємо в ім’я дружби між нашими народами, — сказав на мітингу в філіалі Товариства перуано-радянської дружби в Ікітосі інженер-хімік Харбей Ріваденейра. — Я ніколи не був у Радянському Союзі, але знаю про нього багато і заздрю вам, що живете в такому суспільстві.

Майже повторила його слова Іоланда Тіносо Рохас, інженер-меліоратор, яка навчалась у Москві, в університеті імені Патріса Лумумби.

— Я щаслива, що мені випало навчатися в Радянському Союзі, — схвильовано казала вона. — Я здобула знання, досвід, так потрібні нам, нашій країні, і тепер успішно застосовую їх на практиці.

Іоланда побувала в Києві, Астрахані, на власні очі бачила, як живуть радянські люди, і дуже хотіла б, дуже хотіла б, щоб і в них, у Перу…

Звучить іспанська, звучить російська… На Амазонці, далекій легендарній річці.

Ікітос, один з промислових і культурних центрів Перу, лежить приблизно в серединній течії Амазонки. Це найпівнічніший у басейні порт, куди доходять океанські судна. Центр департаменту Флоре. Місто на рівнині, двісті тисяч населення, переважає так звана колоніальна архітектура. Є навіть будинок, споруджений залюбленим у метал, металеві конструкції Ейфелем. Жодної дерев’яної деталі! Місцева влада пишається експонатом, залюбки демонструє його приїжджим. Не показує лиш халуп, що ліпляться одна до одної в районі порту. Їх сотні. Як і біля Ліми. Старі, напіврозвалені, і доля їхніх мешканців одна — випадкова робота на розвантаженні суден, очищення території порту… Це для чоловіків. Жінки зайняті різним промислом — кустарним, торговельним. Дітвора грається на вулицях. Сморід, бруд…

А річка плине. Велично, гордо. Як і сто, як, певне, тисячу літ тому. Несе каламутні води до океану. Води і вимиті десь у верхів’ї дерева, колоди, зелені купини… Згадується недавно прочитаний роман “Лопе де Агірре, король свободи” еквадорського письменника Мігеля Отеро Сільви, історичний твір про освоєння перуанських земель, дія якого розгортається головним чином на Амазонці (Мараньйоні). Чудовий твір! Написаний у кількох часових площинах, він воскрешає події давні, з часів проникнення сюди іспанських конкістадорів, дає змогу поглянути на героїв з різних точок зору.

Отож — Амазонка. Належить — для повноти вражень — проплисти нею кількадесят кілометрів униз, де туристичне селище, де справжня сельва, словом, де екзотика. Критий брезентом баркас о полудні відвалює од причалу і повільно йде за течією. Зостаються позаду захаращені ящиками, штабелями лісу, дощок, машинами портові склади, нафтобаза, опиняєшся у володінні водної стихії.

— Ширина річки в цьому місці до трьох кілометрів, глибина сорок сім метрів, швидкість течії — сім кілометрів на годину, — пояснює Арістігос, наш гід.

йдемо під правим берегом, розмитим, розбитим шаленими хвилями, що утворюються після кожного судна, протилежний, лівий, мріє в далині.” Хатини на палях, невеличкі поселення, вирубані, випалені ділянки сельви, гігантські пальми, кедри (іспанські), на яких між гіллям пречудово себе почувають різні дрібніші рослини з червоним, голубим, пурпуровим цвітом. Цупке’ коріння ліан. Занесені мулом товстенні стовбури стирчать з води підгнилими кінцями. Смужечка рису над самою водою. Викопані в грунті круті сходини, за якими в’ється вгору, до оселі, тоненька стежечка. Жінка полоще білизну, біля неї дітлахи махають услід — цивілізація!..

— П’ять хвилин течії Амазонки, — каже Арістігос, — досить, щоб протягом доби освітлювати таке місто, як Нью-Йорк.

Це — коли пустити ту воду на турбіни. І ще кілька цифр: Амазонка дає п’яту частину всієї річкової води, яку приймають океани нашої планети і, крім того, щодня виносить в Атлантику понад 2,5 мільйона тонн мулу. Довжина цієї водної артерії 5,5 тисячі кілометрів, на протязі 2000 км вона судноплавна. Басейн Амазонки (Амазонія) займає площу майже 7 мільйонів квадратних кілометрів (у ньому вільно могли б розміститися майже шість таких республік, як УРСР), тут росте третина лісів планети. Амазонію називають легенями континенту, краєм невивчених, невичерпних багатств.

Все це здається неймовірним. Неймовірним, бо на землі є регіони вже так обібрані та цивілізовані, що там, буває, і дихнути нічим. Та ж, приміром, Японія з рятівними автоматами чистого повітря на геть загазованих вулицях; ті ж США з озерами, воду в яких отруєно промисловими відходами; та ж ФРН, що перетворила верхню течію Дунаю в стічну канаву, де вже не може не те що плодитися — вижити рибина… Тут, на Амазонці, поки що в річках досить риби (близько 2000 видів!), ліси щедро дарують банани, грейпфрути, какао, папайю. І звірину.

…Десь у верхів’ях пройшли дощі, річка повна, ось-ось вийде з берегів, несе на собі безліч усякої всячини. Стерновий пильно вдивляється, аби не наштовхнутися на якусь колоду, плавучий острівець, не попасти у вир. Попереду, на горизонті раптом з’явилася темна хмара, на неї ніхто з подорожніх не звернув уваги, але гід і стерновий занепокоїлись. І недаремно. Не минуло й півгодини, як хмара насунулась, затягла небо, пролилася спочатку дрібним, а потім густющим дощем. Злива, здавалося, суцільним потоком ринула на наше суденце, поверхня річки збурунилась, береги зникли. Стерновий розгубився. Очевидно, йому не часто доводилось бути в такій ситуації. Скаженіли хвилі, суденце, що вмить стало ніби іграшковим, застрибало на воді, через борти хлюпала вода, брезент, напнутий над головою, лопотів під поривами вітру. Згодом на суші стало зрозуміло, що все могло закінчитися досить трагічно — баркас міг перевернутись, налетіти на інше судно тощо. А глибина — 47–50 метрів. І — “Не надумайте опустити за борт руку — в річці піраньї, хижі риби, що вмить здеруть м’ясо до кісток”. Гід застерігає від найменших необдуманих вчинків. Молодий, симпатичний, добрий. Родом він з південного заходу країни, звідки пливти одинадцять годин за течією, бо проти — удвічі довше (так тут вимірюють відстань).

Гроза минула, погримотіла десь над сельву, знову виглянуло сонце. Баркас незабаром повернув ліворуч, пішов поперек течії, до самотньої оселі на березі. З радістю покидаємо його, земляними сходами піднімаємось до, по-нашому сказати б, обійстя. Пара коненят пасуться на лужку, десь порохкують свині, кури гребуться на смітнику. Все таке знайоме. Тільки сельва, що оточила дворик, взяла його в тісні обійми, та недавня грозова пригода нагадують про інший світ.

Уторована стежина, вимощена подекуди дошками і кукурудзинням, веде до селища, де ми пробудемо кілька днів. Ось і воно, Пальмеро (назване так, бо лежить серед розкішних пальм). Кілька довжелезних, майстерно критих пальмовим листям жител на півтора-двометрових палях, їдальня, бар. Відчайдушним галасом зустрічають нас папуги. Їх тут ціла зграя, старших і молодих. Раді гостям! “Кока-кола!.. Кока-кола!..” — верещать на всю округу. Так їх навчили.

Мешкання досить скромне: дерев’яний топчан під москітною сіткою, табуретка, миска для вмивання і глечик води, каганець. Усе. Комфорт умовний, серед