Володимир Іванченко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

— характерна ознака цього величезного міста. За висловом самих мешканців, це бомба уповільненої дії, що може вибухнути будь-якої хвилини будь-якою епідемією.

— Недавно відбувся страйк працівників комунальної служби, ще не встигли прибрати сміття, — знову вибачається представник фірми, що нами опікується.

Можна було б повірити, коли б не тривале перебування в місті, що засвідчило повну нерозпорядливість, неспромогу муніципалітету впоратися з лихом. Не доводилося бачити жодної сміттєзбиральної чи поливної машини. І це в місті, де роками не буває дощів, де мешкає понад п’ять мільйонів чоловік… Добре, що стоїть воно над океаном — океанські вітри все-таки продувають його, освіжають, інакше б…

Дві досить молоді жінки розподіляють місця, де будуть сидіти, просити милостиню. Одна йде на один ріг вулиці, друга — на протилежний. В однієї тримаються за поділ двоє, у другої теж двоє, третє, ще зовсім мале, підв’язане за спиною.

— Сеньйоре, дозвольте почистити ваші черевики. — Хлопчина років шести-семи ходить за мною по площі перед розкішним президентським’ палацом, сподіваючись заробити бодай солю-дві. Саморобний ящичок на ремені через плече, в руках щітка, в очах — сум і якась надія. “Чому ти не в школі?” — хочеться спитати. Але ж усіх не перепитаєш, до кожного не підступиш…

Таке життя. Юнак лежить майже на тротуарі, на прикритій картоном металевій сітці, над люком теплоцентралі. На ньому благенький костюм, давно не прана сорочка, а поверх усього старий, заяложений плащ. Він, певне, хворий — запалені очі, худе бліде обличчя. Біля нього приймач, розгорнутий блокнот з якимись помітками. Юнак помітив, що я вдруге з цікавістю проходжу повз нього, усміхнувся. Усмішка приязна, якась ніби винувата, вибачлива. Хто він, чому лежить отут, під ногами перехожих?.. А втім — зрозуміло: бездомний, безробітний, яких тисячі. Вважається, що в місті п’ять мільйонів мешканців, але ця цифра умовна, щодня до Ліми приїздять нові й нові шукачі кращого життя, загальна міграція з сіл величезна, ніхто не може її зупинити. Майже половина населення країни — в столиці! Здається, що місто це некероване, воно живе якимось особливим своїм життям. Правда, біля урядових палаців видно посилені наряди патрулів, охоронців, стоять напоготові автомобільні гідромонітори, виготовлені в США і люб’язно експортовані сюди для розгону демонстрацій, вуличних зібрань тощо. Контрасти? Ні, закономірність. Це яскраво засвідчив останній надзвичайний з’їзд компартії Перу, що в своїй резолюції засудив безробіття як наслідок капіталістичної системи господарювання. Про це, до речі, йшлося і на організованому Товариством перуано-радянської дружби мітингу, де представники різних верств говорили про право людини на працю, на соціальне забезпечення.

— Приклад Радянського Союзу, де ці права знайшли якнайповніше втілення в життя, служить дороговказом у нашій роботі, — заявив на мітингу президент Товариства Кабаллеро Мендес.

Лікар за фахом, людина виняткової чуйності і товариськості (в цьому ми мали нагоду пересвідчитись), член ЦК Компартії Перу, доктор Мендес разом зі своїми соратниками активно пропагує ідеї миру, співробітництва і дружби між народами різних континентів та націй. Одного з перших у Латинській Америці його нагороджено радянським орденом Дружби народів. Культурний центр товариства, здійснювані ним заходи — це своєрідне вогнище, де проходять перший гарт прихильники соціалістичних перетворень. Серед них багато молоді. З великою увагою дивляться вони кінострічки про радянський спосіб життя, про діла й прагнення юнаків і дівчат Країни Рад, тягнуться до літератури. Було надзвичайно приємно там же, на мітингу, зустріти жінку, яка, довідавшись, що її співрозмовники з України, зраділа й одразу ж сказала:

— Україна? Леся Українка?.. О, я так люблю її твори. Як тонко зуміла вона використати класичні релігійні мотиви для втілення революційних ідей. О, сеньйор — ескрітор![6] Ви написали про неї роман? Похвально. Це геніальна жінка.

Сеньйора Ернджер, виявилось, драматична актриса, залюблена в нашу велику землячку, її драматургію, її революційно наснажену лірику.

…Ніч. Задушлива кімната готелю. Не спиться: від вражень, спеки, втоми і, очевидно, від різкої зміни місця перебування. Явище адаптації. Але не тільки. Головним чином, мабуть, тому, що місто вирує. Вирує, незважаючи на ніч. Не меншає потік машин, люду… Куди вони мчать, поспішають, чим клопочуться? Адже пізно, пора спочивати.

Раптовий телефонний дзвінок (як я боюся цих пізніх дзвінків, чомусь вони ніколи не приносили радості!), хтось дихає в трубку, мовчить…

Застереження гіда ще тоді, на початку: “Будь ласка, не носіть на руках годинників, каблучок, сережок. Їх у вас можуть зірвати. Не пийте на вулиці, нічого не купуйте у вуличних продавців. І не намагайтеся доганяти того, хто вирвав у вас сумочку з грішми чи документами…”

Це теж життя! Кожен промишляє по-своєму, в силу можливостей. Японська автомобільна компанія закликає купувати їхню і тільки їхню “Тойоту”, американці в захваті од власної “кока-коли”, хазяї ресторанів та барів не скупляться на багатющу рекламу — аби лиш заробити, мати зиск.

Стоп! Куценька газетна замітка (“Правда”, 1.03.82 р.) зупиняє перо, б’є в саме серце. “Ранок був тихий. Близько тисячі будівельних робітників, зайнятих на спорудженні житлового комплексу “Санта-Раса” на одній з околиць Ліми, зібралися, як звичайно, біля будови. Тільки цього разу вони вирішили не починати роботи — на знак протесту проти відмови компанії виконати досягнуту раніше домовленість про поліпшення умов праці.

Зненацька на будові з’явилися бронетранспортер і машина з поліцаями, яких фірма викликала для “охорони порядку”. Поліцаї намагались арештувати трьох керівників профспілкової організації. Це викликало протести робітників. Тоді на них упав град свинцю.

“Охоронці порядку” стріляли патронами, зарядженими дробом. 12 чоловік дістали серйозні поранення, деякі з них були поранені в обличчя. Обурені самочинством хазяїв і поліцаїв, робітники заявили, що продовжуватимуть боротьбу на захист своїх інтересів”.

Перу. Земля вічної весни. Невичерпна комора із світовими запасами заліза, нафти, срібла, золота… Незліченна кількість дорогоцінного лісу, багатющі водні ресурси. Країна прадавньої культури, країна, де люди вміли передбачати найскладніші явища природи — землетруси, неврожаї, засухи тощо. Так і кортить запитати: як же сталося, що вони не передбачили щасливішої для себе долі? Чому народ підкорився чужому диктатові, оддав на пограбування свої гори, долини, свій багатющий природний світ? Он вони, монополісти, підприємці, промисловці й аграрники. Оглянься! Казкові вілли в райських садах на околицях столиці, розкішні виїзди, дорогі особняки на світових курортах… Задумайся, красуне Перу. Земля твоя спрагла, руки твої жадають праці, очі твої бачать неправду й несправедливість. Чому ж ноги твої в кайданах? Мовчать руїни Мачу-Пікчу — старовинної фортеці інків, німують численні пам’ятники Ліми, безмовно пнуться у височінь оскальповані гірські вершини…

Та не мовчить народ! Він прагне, шукає, бореться. Легально й