Антон Дмитрович Мухарський - Кістяк з Чорнобиля

«Прокидайся, сонечко, час збиратися до школи…»

Вчився Михась у шостому класі, а тому вважав себе дорослим. Бо це молодші учні мали окремі класні кімнати. Старші ж упродовж дня мандрували кабінетами з різних дисциплін.

І раптом він згадав, як у кабінеті математики бачив на одній із парт видряпаний синьою кульковою ручкою надпис «Варвара-сталкер, 11-Б».

Життя завжди дає підказки, коли шукаєш свій шлях. Цієї істини Михась ще не знав, але, відсидівши перший урок, вже наступної перерви бігом чкурнув до загального розкладу занять, розміщеного в центральному холі школи.

За хвилину він уже зазирав у двері кабінету фізики, де, прогулявши попередній урок фізкультури, сиділа пишногуба білявка, розчісуючи довгі коси.

«Ти не Варвара?»

«Нєт, я Наташа, а шо? — кліпнула віями, зазираючи в люстерко.

«Варвара з тобою вчиться?»

«Ну со мною, а шо?» — почала та підмальовувати губи.

«Вона сьогодні була в школі?»

«Нє знаю, я с нєю нє дружу, патамушо она вапщє нє от міра сєго…» — зморщила Наташа трохи прищаву мармизу.

Аж ось до класу почали підтягуватися й інші розпашілі від гри у волейбол учні, серед яких виділялася одна екзотична особа.

Вбрана в усе чорне, з підведеними чорним олівцем очима, зеленкуватим волоссям і металевим кільцем у носі, дівчина трохи насторожено дивилася на світ крізь прозорі скельця круглих окулярів. Взута була в чоботи на височенній платформі, які робили її ледь не на пів голови вищою за найкремезнішого хлопця. Дарма що худа, наче сірник, і бліда, як розведене молоко.

«Ти Варвара?» — запитав у неї Михась, подаючи долоню для вітання.

«Чого тобі треба, малий?» — ручкаючись, поцікавилась вона.

«Ти знаєш, де живе Кістяк Кость?»

Очі в дівчини вмить вирячилися, як у рака, а окуляри сповзли на ніс. «Тш-ш-ш-ш-ш», — зашипіла вона, як змія, налякано озираючись навкруги.

Тієї ж миті пролунав дзвоник, закликаючи дітей в класи.

«Побачимось на наступній перерві за теплицею», — проказала Варвара йому прямо в обличчя й, розпрямивши костисті рамена, гордо почимчикувала до останньої парти.

Колись за старою теплицею збиралися шкільні хулігани, що лаялися, курили та псували стіни непристойними надписами. Але кілька років тому теплицю полагодили і тепер у ній вирощували огірки та помідори для шкільної їдальні.

А ще за нею встановили штучну стінку для тренувань зі скелелазіння. Саме тут і зустрілися Михась із Варварою наступної перерви.

«Звідки ти знаєш про Кістяка Костя?» — утаємничено поцікавилась дівчина.

Та коли малий виклав їй усе: і про веселкові окуляри, і про Хруня, і про привид дівчинки, аж затрусила головою: «Маріанна була моєю найкращою подругою. Ми обидві були закохані в Максима, через що і посварилися… А Кістяк Кость… я думала, що це лише чорнобильська легенда, про яку потайки говорять старі сталкери».

«Ось окуляри, сама подивись…»

Ставши обличчям до півночі, Варвара напнула окуляри на ніс. На тлі вранішньої блакиті квітневої далечини в небо стримів потужний веселковий промінь.

«Завтра зранку вирушаємо в дорогу, — повернулася вона до малого. — А сьогодні після уроків збираємось у мене в гаражі для обговорення плану дій та проведення інструктажу».

Наступного дня о восьмій годині ранку Варвара з Михасем уже стояли поблизу посту дорожньої поліції на трасі, що вела до Нових Петрівців. До ніг хлопчика тулився старий армійський речмішок.

«Вони точно не перевірятимуть багаж?» — з остра­­­хом питався у Варвари, але дівчина мовчала, зосереджено вдивляючись удалечінь.

«Їдуть!» — нарешті зойкнула вона, заходившись скидати з плечей туго спакований наплічник, який зливався з її одягом кольору хакі.

Спакувавши речі до багажного відділення екскурсійного автобуса зі значком радіаційної небезпеки на лобовому склі, мандрівники забралися в салон і, привітавшись з молодим чоловіком, що сидів поруч з водієм, попхалися у кінець салону, де ще були вільні місця.