Антон Дмитрович Мухарський - Кістяк з Чорнобиля

«Фу, яка бридота… Де ти таке почув?»

«По тєлєвізору…»

«Сам же ж казав, що тєлєвізор випиває з людини душу!» — обурився хлопчик.

«Так у мене ж немає душі, — засміявся Хрунь, округливши вузький ротик, повний відразливих зубів. — Все має статися так, як сказано в легенді: першими до Кістяка Костя прийдуть три створіння: абсолютно бездуховне, тобто я, безтілесна душа у вигляді Марусі та повноцінна людина дитячого віку, тобто ти».

«То хто той Кістяк, і де його шукати?» — аж сплеснув руками Михась.

«Треба вийти на балкон і подивитися в окулярах на північ. Кістяк Кость мешкає там, звідки в небо здіймається веселковий промінь», — відповів домовик.

«То ходімо подивимось…»

І вся трійця, обережно вибравшись у коридор, рушила на кухню, вікна якої якраз виходили на північ.

«Ну що ти бачиш»? — цікавився хробак, коли вони опинилися на балконі звичайної трикімнатної квартири, розташованої на двадцятому поверсі висотного будинку в київському районі Оболонь.

«Нічого не бачу, довкруж темно, — відповів Михась, напнувши на носа чарівні окуляри. — Тільки вогні парковки і супермаркету внизу…»

«Котра година?»

«Двадцять дві хвилини на другу ночі», — глянув малий на військовий годинник, який подарували йому батькові побратими. Він не знімав його ані вдень, ані вночі.

«Ну то ще хвилинку треба почекати… Ах, який запах», — повільно втягнув носом повітря хробак.

«То яблуні квітнуть на схилах Дніпра, всипаючи землю ніжними пелюстками швидкоплинної любові…» — тихо проказала Маріанна.

«Які яблуні? — обурився Хрунь. — То запах МакДональдзу біля метро долинає аж сюди… М-м-м-м, яка насолода. Ну що там із часом?»

«Перша двадцять три…»

«Вдягай окуляри і дивись пильно на північ. За кілька секунд почнеться…»

«Що почнеться? — тільки й встиг запитати малий.

«Що там, що там?» — смикав його за ногу хробак.

«Що там?» — пошепки питала Маріанна.

Але Михась, роззявивши рота, дивився вдалечінь. Туди, де за дніпровською затокою Верблюд, містечком Вишгород та Київським морем бив у небо потужний веселковий промінь.

«Ти його бачиш?» — не вгамовувався хробак, тупцюючи на місці.

«Бачу», — нарешті озвався малий.

«А дай-но мені подивитися…»

Узявши хробака на руки, Михась хотів допомогти йому напнути окуляри на мармизу, але, скинувши їх із носа, Хруня вже не побачив. Відчував тільки на своїх долонях його слизьку та холодну дупцю, а до носа долинав запах скуйовдженого хутра. Від домовика тхну­ло занедбаним льохом.

«Оце краса, — шепотіла потвора. — Тридцять три роки я чекав на цю ніч, і ось вона настала! Не збрехала легенда. Завтра вирушаємо в дорогу!»

«Яку дорогу? Куди ми йдемо? Що маємо робити?» — намагався вивідати Михась, але Хрунь, зістрибнувши з рук, скинув окуляри на підлогу й, форкнувши «потрібен сталкер», зник разом з Маріанною, що на прощання тільки й встигла видохнути:

«Шукай Варвару».

Тієї ночі Михась не спав. Йому то увижалися в кутку гігантські фіолетові очі мохнатого хробака, то буцім знову випливав з книжкової шафи привид дівчинки-самогубиці із синім китом у руках. Але пильно вглядаючись у темряву, бачив тільки пітьму. Хіба що чарівні окуляри на письмовому столі химерно виблискували веселковими скельцями.

Проте найбільше думок було про зустріч з батьком, чий парадний портрет у військовій формі висів у хлопчика над ліжком. Внизу ж малий просто до стіни скотчем прикріпив спільне фото часів Майдану, на якому вони разом стоять навпроти величезної крижаної барикади.

Тоді Михась уперше в житті дізнався, наскільки важка справжня військова каска, яку батько, знявши зі своєї голови, вдягнув йому на шапку зі словами: «Колись, синку, настане і твій час захищати Україну».

Він крутився в