Антон Дмитрович Мухарський - Кістяк з Чорнобиля

Тато Михася пішов на війну і пропав безвісти.

Це сталося, коли хлопчик був ще зовсім малий і тільки збирався йти до першого класу.

Піднімаючи голову до зоряного неба, мама, витираючи сльози, казала, що тато дивиться на них з отієї зірки.

«З якої?» — питав хлопчик.

Та щоразу мама вказувала на якусь іншу зірку, і з часом Михась зрозумів, що вона каже йому неправду.

«Твій тато живий! — якось проказала до малого стара тітка Марта з другого під’їзду, яку в будинку всі вважали відьмою. — І ти маєш його відшукати».

«Але як?»

«Кістяк Кость тобі в поміч».

«Кістяк Кость то хто?»

Проте замість відповіді відьма дала йому чорні окуляри з веселковими скельцями.

«Вдягни їх сьогодні вночі. Саме вони приведуть тебе до Костя і допоможуть відшукати тата».

Тієї ночі він скористався її порадою, але нічого незвичного у своїй кімнаті не побачив. Письмовий стіл, книжкова шафа, глобус, сріблястий світильник, рюкзак на підлозі, електросамокат у кутку… Ой! Хто це?!!

За самокатом, на старій пластиковій вантажівці сидів мохнатий хробак з велетенськими, як у лемура, фіолетовими очима і повільно важко дихав.

Серце в грудях у хлопчика тьохнуло сполоханим горобчиком.

«Ти хто?» — долаючи страх, тихо запитав Михась.

«Я домовик Хрунь», — осиплим шепотом видихнула із себе потвора.

«То це про тебе кажуть, буцім душиш людей ночами? Я чув це в програмі, яку по телевізору дивилася бабуся».

«Брешуть. Я харчуюся людськими страхами. Коли людям сняться кошмари, вони виділяють особливі запахи, які я дуже люблю пити. От ти чого боїшся?»

«Я боюся померти… — зітхнув Михась, — так і не побачившись із татом».

«Навіщо тобі бачитись із татом? Хіба мами, бабусі та сестри тобі не вистачає?»

«Бабуся весь час дивиться телевізор. Мама пропадає на роботі. Сестра вчиться в інституті в іншому міс­ті. Хлопчику потрібен тато, щоб він виріс справжнім чоловіком».

«Хто тобі таке сказав?»

«Ніхто не казав, я сам це відчуваю…»

«Чим відчуваєш?» — пильно подивився на нього Хрунь.

«Серцем, душею, чимось таким, що знаходиться отут», — малий приклав руку до грудей.

«Тобі пощастило, що в тебе ще є душа. Бо в багатьох її вже нема. Бува, сядеш людині на груди і здається, що вона жива: тепла, ворушиться, дихає. А придивишся — бездушна оболонка. Бо душу з неї випив телевізор…»

«Я люблю читати книжки, а телевізор не люб­лю…» — хитнув головою Михась.

«Тому Марта і дала тобі ці окуляри. Вони чарівні й дозволяють бачити паралельні світи. До речі, знайомся — це Маріанна. Вона соромиться до тебе піді­­йти. Боїться, що налякає… Марусю, йди до нас», — покликав Хрунь когось допіру невидимого.

Вибравшись просто з книжкової шафи, перед Михасем постав привид сумної дівчинки в довгій прозорій сукенці з маковим вінком на голові. У руках дів­чинка тримала маленького синього кита.

«Привіт, я Маріанна…» — не піднімаючи очей, промовила дівчинка-привид.

«То це ти на День Святого Валентина кинулася в Дніпро з Московського мосту?»

«Мені дуже соромно перед батьками. Вони так горювали. Лише коли падала донизу, зрозуміла, яку дурницю втнула, але було вже пізно. Ти звідки про це знаєш?» — здивовано підняла на хлопчика трохи мутні волошкові очі.

«Ми вчилися з тобою в одній школі. Цілий місяць про це тільки й розмов було, а потім якось забулося. Це через нещасливе кохання?»

«Так. Ми з моєю найкращою подругою були закохані в одного хлопця. Але він обрав іншу… Та мені здається, що він і досі любить саме мене. Тому я й не можу покинути цей світ, не переконавшись у цьому».

«Ось чому ми разом маємо відшукати Кістяка Костя, щоб він здійснив наші мрії», — заявив Хрунь.

«А яка в тебе мрія?» — поцікавився Михась.

«Скуштувати БіґМак. Подейкують, що котлетки до