Антон Дмитрович Мухарський - Кістяк з Чорнобиля

Щойно автобус рушив, юнак підвівся з переднього сидіння, проказавши в мікрофон таке:

«Доброго ранку, дорогі друзі. Мене звати Дем’ян. Я ваш екскурсовод, або, якщо хочете, провідник у Чорнобильську зону, де познайомлю вас із причинами та наслідками найбільшої і найстрашнішої техногенної аварії в історії людства, що трапилася тридцять три роки тому двадцять шостого квітня одна тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року».

«Демон мій давній друг і найвідоміший сталкер у світі, — кивнула Варвара в бік екскурсовода. — Зараз працює гідом, а взагалі досліджує Зону ось уже понад дванадцять років. Тримай… — протягнула Михасеві блістер з таблетками. — Випий одну зараз. І ще дві, коли підемо до лісу. Це засіб проти впливу радіації. Про всяк випадок…»

Ще вчора в старому металевому гаражі, який належав батькові Варвари, Михась переконався, що вона неабиякий знавець своєї справи.

«Я маю доступ четвертого рівня, — згадував він вчорашній інструктаж. — Сьомий (найвищий) мають тільки Демон, Борза та Зелений. Вони єдині, хто провів у Зоні стільки часу, що накопичили дозу в понад сто рентгенів. До прикладу, людей, котрі працюють у Чорнобилі, відправляють на пенсію з дозою у два рентгени. Але набрати дозу, вештаючись там, де не треба, справа нехитра. Майстерність у тому, щоб провести в Зоні якнайбільше часу, отримавши найменшу кількість рентгенів, та зафіксувати на фотоапарат або іншими приладами всі можливі природні та фізичні аномалії, які трапляються там. За гарною фоткою флюоресцентного гриба або двоголової змії можна роками ганятися, і то не всім таланить. Я отримала четвертий рівень ось за цей знімок…» — Варвара показала на екрані телефона трилапого шпака, що скльовував з дерева якогось фіолетового слимака.

«Жодного фотошопу чи підробок. За таке — пожиттєва дискваліфікація. Інформацією, отриманою в Чорнобилі, сталкери діляться на закритих ресурсах, потроху впорядковуючи її для майбутніх поколінь. Офіційні дослідження Зони проводяться вкрай рідко. Вчені бояться сюди ходити. А ми не боїмось. Головне — дотримуватися елементарних правил. Правило перше: завести собі індивідуальний дозиметр, щоб контролювати фон та кількість накопиченої радіації. Ось твій екземпляр, — протягнула Михасеві жовтий пластиковий прилад. — Навчу тебе ним користуватися трохи згодом. Правило друге: чітко дотримуватися форми одягу та схеми прийому антирадіаційних препаратів. Правило третє і головне: якщо страшно — то краще туди не ходити!»

«Мені не страшно, — відповів Михась. — Але що робити з Хрунем і Маріанною?»

«Пропоную дочекатися ночі та спитати про це в них», — впевнено відказала Варвара.

Минулого вечора, ледь упали присмерки, Михась щільно зачинив двері у своїй кімнаті, підклавши під них стару сорочку, аби світло з коридору не пробивалося в щілину. Замкнувши двері на замок, він засмикнув віконні штори.

Опинившись у повній темряві, вдягнув на носа окуляри з веселковими скельцями і, вмостившись на ліжко з ногами, почав пильно оглядати кімнату. Хрунь з Маріанною, здавалося, тільки на це і чекали.

«Ти знайшов сталкера?» — почулося хрипке дихання з кутка за шафою.

«Знайшов, — прошепотів хлопчик. — Але як вас доправити до Зони, адже ви не виносите денного світла?»

«Вдень я можу ховатися в щільно закоркованій темній пляшці», — озвалася Маріанна, виповзаючи з книжкової шафи.

«А я з легкістю можу переднювати в щільно запечатаному мішку для сміття. Але краще загорнути в три, щоб уже напевне. Я бачив у тебе в комірчині старий речмішок. Нас із Маріанною можна спакувати туди».

«Приготуйте, будь ласка, документи для перевірки. Зупинка десять хвилин. Водичка, снеки, туалет, кому треба…» — оголосив у мікрофон екскурсовод, ко­-ли автобус повернув на невеликий паркувальний майданчик біля інфоцентру компанії «Чорнобиль-тур».

«КПП “Дитятки”», — прочитав Михась надпис за віконним склом.

«А тепер діємо швидко», — піднялася зі свого місця Варвара.

Вибравшись на вулицю, мандрівники підійшли до Демона.

Скориставшись загальною суєтою, екскурсовод, непомітно відчинивши люк багажного відділення, скомандував друзям «лізьте», і ті миттю зникли в темному череві автобуса.

«На КПП зазвичай перевіряють паспорти та рахують кількість туристів. Скільки в’їжджає, стільки й має виїхати. Багажне відділення перевіряють рідко. Але якщо полізуть, ховаємось за клумаками, де нас ніхто не побачить, — звучав у темряві голос Варвари. — Приблизно за десять хвилин після перетину КПП буде перша зупинка. Покинуте село Залісся. Коли туристи посунуть на оглядини, Демон випустить нас звідси. Наше завдання якнайшвидше вибратись з автобуса й заховатися в сусідніх кущах. Якщо є запитання — кажи, бо потім тут буде дуже гучно».

«Запитань нема», — спокійним голосом озвався у темряві Михась, хоч серце в грудях калатало несамовито.

У камуфляжні комбінезони сталкерів шукачі пригод перебиралися в старій покинутій хаті під шиферним дахом, що ховалася в гущині пишного лісу.

«Це наша звична стартова точка, — казала Варвара, ретельно заправляючи холоші у високі гумові чоботи. — Колись тут було мисливське господарство. Радіаційний фон мінімальний. Ходімо, проведу невеликий практичний інструктаж…» — покликала хлопця на вулицю.

«Бачиш цей ліс? —