Марія Козіренко - Жуйка

Марц похитав головою. Хепін відступила два кроки назад і, взявшись за поли пальта, присіла, акуратно відставивши ніжку назад, а тоді елегантно схилила голівку.

— Оце називається реверанс. Колись давно так робили дівчата, коли вітали якусь поважну особу.

Раптом вона підвела руки, крутнулася й завмерла в чудернацькій позі, яка, припустив Марц, теж мала спеціальну назву й призначення. У будь-якому разі дивитися, як танцює дівчина, було приємно.

— Якщо тобі подобається, я танцюватиму для тебе щодня.

— Мені подобається. Мені дуже подобається.

Десь під Старий новий рік Марц зібрався познайомити Хепін з Ахроном. До того було ніби й ніколи. Вони були зайняті собою. Хепін багато розповідала, Марц залюбки слухав. Її життя здавалося схожим на нескінченну історію механічної балеринки. Одначе вона була більш ніж живою.

У мого батька була величезна бібліотека. Він любив книги, як, буває, люди люблять гроші — безоглядно. Він їх знав, розумів і якось по-особливому відчував, міг, переглянувши перші кілька сторінок, безпомилково визначити, чи варта ця книжка його колекції, він ніби дивився на літери й бачив людину, яка їх написала, й визначав, чи може ця людина дати йому щось варте уваги.

Коли я хотіла щось почитати, то батько мав особисто обгорнути книжку. Його книжки в жодному разі не можна було розгортати повністю — від цього, казав батько, виламуються корінці, а це для нього було рівнозначно особистому тяжкому каліцтву.

Була у нього така риса: речі проходили крізь його життя майже неушкодженими, ледь торкаючись реальності. Він міг носити одяг роками, і той не зношувався, не протирався. І книжки завжди стояли на полицях, як у книгарні.

Я поїхала від батьків учитися в Кейсит, коли мені виповнилося шістнадцять. Остання війна сталася, коли я їхала в поїзді. Вранці я набрала маму з мобільного, але в трубці невпинно звучало: «Абонент не може прийняти ваш дзвінок...» Те саме з батьковим номером. Я телефонувала на домашній. Ніхто не відповідав. Я злилася, не знала, куди бігти. Вертатися додому? Але грошей на квиток все одно не мала, тож поїхала до гуртожитку. Дорогою видзвонила тітку Риту, яка жила в передмісті Хака, і вона пообіцяла, що за тиждень поїде в місто й загляне до моїх батьків. Чому не раніше? Завтра, сьогодні, одразу? Рита лише зітхнула на іншому кінці слухавки й заспокоїла: «Не переживай, моя мила. З ними все гаразд».

Цей тиждень я ходила, наче зомбі, з однією думкою-страхом: «Що сталося?»

Коли нарешті тітка зателефонувала мені, я була ледь жива від нервування. Вона просто сказала: «Їх немає». Будинок порожній, двері незамкнені, речі на місці, але нікого немає. Сусіди нічого не чули й не бачили. Батьки просто зникли.

Коли я звернулася до міліції, майор мовчки підсунув до краю столу стос папірців, який складався із заяв про зникнення людей у ніч з 29 на 30 серпня. «Вибачте, але я не думаю, що це можна якось пояснити. Таких заяв, як ваша, сотні на столі кожного оперативника в усьому Крайні».

Через місяць уже повідомляли по телебаченню, радіо, писали в мережі: «Остання війна! Остання війна! Ми всі зникнемо!» З тридцяти чотирьох дівчат, які вчилися тоді зі мною на хореографії, у п’ятнадцяти хтось зник. І ще подейкували, що нас на курсі мало бути шістдесят, але вони теж… Ти розумієш…

«Космогонська правда». 30 вересня 20ХХ року. Дослідна група з тридцяти вчених із США, ЄС, АС, ППЗСАС висловила припущення, що безслідне зникнення більш ніж півтора мільярда жителів Землі викликане певною космічною аномалією, яку вони пов’язують з утворенням нової «чорної діри» в безпосередній близькості від Сонячної системи.

«Вісник-24h» від 1 жовтня 20ХХ року. З інтерв’ю Мета Бонда: «Це не що інше, як Остання війна. Наш ворог невідомий і невидимий. Він не існує для наших ракет, винищувачів і радарів. Ми втрачаємо рідних, ми втрачаємо себе. Ми не знаємо, чи закінчиться ця війна. У наш є тільки наш біль. І саме він має стати нашою головною зброєю. І я обіцяю своєму народу, що докладу всіх зусиль, щоби знайти тих, хто спричинив цю катастрофу. З нами Бог!»

— Проходьте! — Ахрон впустив Марца з Хепін до квартири й обережно зачинив двері.

— Це Хепін, — Марц не знайшовся сказати нічого розумнішого. Він гадав, що цей момент виявиться трохи простішим.

— Надзвичайно приємно, — старий увесь випромінював задоволення, — Ахрон Сол.

— Хепін Ю’рік. Марц казав, що ви науковець і ледве не чаклун...

— О! Я просто занадто добре розібрався в тому, як влаштований цей світ, — вибачте мені цей дещо пафосний вислів. Прошу, проходьте.

Господар і гості пройшли до зали-кабінету.

— Ахроне, ми прийшли дізнатись, що робити далі.

— Марце, ви це всерйоз?